Період Другої світової війни
є одним із найбільш складних і трагічних в історичній долі Буковини, як і всієї України. На цій
території тільки в 1940-1944 рр. відбулася трикратна зміна влади. При чому у
всіх випадках вона була чужою, окупаційною. Вона менше всього турбувалася про
щастя і добробут місцевого населення, хоча кожна з них намагалася виставити
себе благодійницею – визволителькою із-під чужинського ярма. Однак ці зміни
державної влади на території Північної Буковини і Хотинщини не призводили до
поліпшення економічного і політичного становища корінного населення, до
стабілізації української нації, до становлення її державною нацією.
Буковинці впродовж багатовікової історії
прагнули встановити історичну справедливість, возз’єднатися зі своїми
єдинокровними братами за Дністром і над Дніпром. 3 листопада 1918 р. на вічі в Чернівцях, а 22-30 січня
1919 р. вибухом Хотинського повстання вони заявили про своє бажання стати
складовою частиною незалежної української держави. Однак
здійснитися цим прагненням у ті роки не судилося. Ця споконвічна мрія збулася
28 червня 1940 р., коли на територію Північної Буковини і Бессарабії вступила Червона армія і тут була встановлена
радянська влада. Однак наукова література радянського періоду розглядала
встановлення радянської влади в Північній Буковині і Хотинщині, як суцільний
позитив. Вона зовсім не торкалася, або торкалася побіжно, таких важливих
питань, як політичні репресії, масові депортації, заборона та ліквідація
політичних партій, національно-культурних та спортивних товариств, становлення
диктатури однієї партії, нав’язування комуністичної ідеології, руйнування
церкви, винищення служителів культу та української інтелігенції,
русифікації суспільства тощо. Всі згадані заходи, які широкомасштабно
проводилися в новоутвореній області, влада пояснювала ворожим капіталістичним
оточенням, загостренням класової боротьби, нагальною
необхідністю нещадного винищення “ворогів народу”, ізоляції “антирадянських і
контрреволюційних елементів”, “іноземних шпигунів”, “зрадників батьківщини”,
нейтралізації буржуазних елементів у містах і селах. У відкритій пресі названі заходи
згадувалися у загальних фразах, без особливої розшифровки деталей і подробиць.
Як румунська окупаційна влада, так і радянська, не рахувалися з інтересами
корінного населення, застосовували жорстокий терор, в якому значне місце
займало фізичне винищення людей, арешти і засудження інакомислячих, розстріли і
депортації за межі області під час румунської окупації та у віддалені райони
СРСР за часів радянської влади.
Перелякане населення новоутвореної області
металося у пошуках виходу із ситуації, в яку потрапило не зі своєї волі, і
часто опинялося у в’язницях і концтаборах, які за своїми умовами і жорстокістю
значно перевершували румунські.
Арештам піддавались власники значних матеріальних цінностей,
службовці колишніх румунських державних установ, керівники і члени політичних
партій, члени студентських, національних культурно-освітніх і спортивних
товариств. Особлива нагінка велася на Організацію Українських Націоналістів, на
тих, хто до неї належав або мав з нею якісь стосунки. Ставлення населення до цих заходів було вкрай
негативне. Громадяни обурювалися діями влади. Одні виражали протести криками, інші брали зброю в руки і
йшли в боївки ОУН, очікуючи на початок війни.
В період окупації радянська влада зробила спробу організувати
Рух Опору на Буковині. Було сформовано підпільний обком компартії України, по
області було затверджено 13 груп підпільників, загальною чисельністю 137
чоловік. Молодіжне підпілля в серпні 1941 р. було створене в Хотині. Ним
керував Кузьма Галкін. На території краю не однократно десантувалися
розвідувально – диверсійні групи. На початку 1944 року Український Штаб
Партизанської Роботи послав на Буковину 5 партизанських загонів. У
1941 – 1944 рр. в краї діяло 22 партизанських загони чисельністю 1700 чоловік.
Вони здійснили 260 операцій і знищили до 2000 фашистів. Партизанські загони,
закинуті в тил ворога напередодні наступу радянських військ,мали на меті перш
за все збір розвідувальних даних.
ОУН заявили про себе відразу ж після
нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз терористичними акціями в
Чернівцях, Банилові, Мілієво, Виженці, Вижниці, Заставні, Кисилеві, Борівцях,
Дорошівцях, Васловіцях та інших населених пунктах. В одних місцях вони убивали
працівників НКВС та райвійськкоматів, в інших залізничних та поштових
службовців, червоноармійців та голів сільрад. Повстання Буковинського Куреня — найчисленнішої з похідних груп,
які були створені Організацією Українських Націоналістів влітку 1941 р. для
проникнення на окуповані німцями території Східної України — не було справою
спущеної згори директиви чи наказу. Його ініціювання та створення стало
природним наслідком розвитку українського політичного життя Буковини в
міжвоєнний період, особливо ж в роках 1940-1941. Роль ідеологічного і
практичного керманича у цьому процесі взяла на себе Організація Українських
Націоналістів Буковини, її моральний вплив на Буковині був зумовлений не лише
тим, що після розгрому тут леґальних політичних структур спочатку румунськими
окупантами, а потім більшовиками, буковинська ОУН залишилася єдиною
організованою силою, спроможною захистити українське населення краю.
Націоналістичний рух на Буковині напередодні війни не був дезорієнтований
трагічним розколом всередині ОУН, бо і Буковинський Провід ОУН, і рядове
членство залишилися вірними Проводові Українських Націоналістів (ПУН) Андрія Мельника;
спроби пересадити галицькі чвари на буковинський ґрунт не мали тоді жодного
успіху.
Відразу ж після відступу Червоної армії за Дністер в селах була
проголошена влада Самостійної Соборної Української Держави. В Чернівцях владу
до своїх рук перебрала Українська Національна Рада, до якої входили Іларій
Карбулицький, Юрій Дідів, Роман Шавло, Василь Шерей та Петро Войновський. У
Вижниці теж був створений Тимчасовий Український Комітет під керівництвом
Мирослава Мичківського, який намагався поширити свій вплив на всі села району.
Однак українська влада проіснувала лише тиждень. 11 липня румунські жандарми і
військові підрозділи познімали із сільських рад українські національні прапори,
двірників замінили своїми примарями. До збройного конфлікту не дійшло. 7 липня 1941 р. в готелі
“Чорний орел” у присутності представника німецького командування відбулися
переговори членів Національної Ради з представникам румунської окупаційної
влади, де було складено угоду про те, що українці припиняють підготовку збройних
акцій проти румунської адміністрації; їм дозволяється вивести учасників
підпілля за межі краю під виглядом робочої колони; всі, хто залишав Буковину,
позбавлялися румунського громадянства. Так Румунія одним махом застраховувала себе від збройного
українського опору, без використання репресій позбувалася активнодіючого
революційного елементу, без будь-яких зусиль забороняла цьому елементу
повертатися в рідні краї.
2–3 серпня з Чернівців і Вижниці вийшли дві
групи націоналістів, які рушили в Галичину, щоб присвятити себе розбудові
Української держави. В Городенці вони сформувалися в так званий Буковинський
курінь, який 14 серпня рушив на Схід.
Відхід двох
націоналістичних груп на Україну значно зменшив лави ОУН Буковини, але
румунській окупаційній владі остаточно позбутися цього “зубного болю” не
вдалося. В районах ще
залишалося близько 1100 активних борців за ССУД, які не збиралися сидіти
склавши руки. І вони діяли. Одні зверталися із заявами до німецького уряду і
вимагали прилучення Буковини до України, інші вели підпільну агітаційну та
пропагандистську роботу за ССУД, збирали зброю, готуючись до збройної боротьби.
Важливий і надзвичайно складний етап
національно визвольної боротьби буковинців і бессарабців за створення
Самостійної Соборної Української держави (ССУД) почався в березні-квітні 1944
р., коли в гірських і низинних районах області почали створюватися і діяти
боївки УПА, які згодом перетворилися в Буковинську Українську Самооборонну
Армію під керівництвом В.М. Шумки (“Лугового”) – учителя зі Стрілецького Кута. В цей час ОУН–УПА вели збройну
боротьбу проти радянської влади та її військової, репресивної та
партійно-радянсько-комсомольської опори. До національно-визвольної боротьби
було залучено близько 10 тисяч прямих учасників та їх симпатиків. Багато воїнів
УПА полягло в цій боротьбі, багато з’явилося з покаянням, багато потрапило у
виправно-трудові табори, де значна частина їх померла від голоду, холоду,
хвороб та нелюдського знущання.
Свого апогею боротьба УПА досягла влітку 1945
р. Після цього вона пішла на спад, але ще тривала до весни 1952 р. Дисертант
показав, що ідея, за яку боролися ОУН-УПА – створення Самостійної Соборної
Української Держави, – була великою і святою. Боротьба ОУН-УПА мала
справедливий характер, вона втілювала в собі прагнення всього українського
народу жити у єдиній, незалежній державі, самостійно вирішувати свою долю,
повністю реалізувати право українського народу на самовизначення.
Однак визвольні змагання ОУН - УПА в 1940–1952
рр., незважаючи на цю високу мету, зазнали поразки, в основі якої лежав ряд
внутрішніх і зовнішніх причин.
Однією з них було те, що, незважаючи на
декларативне проголошення опору на власні сили, лідери ОУН, особливо на першому
етапі німецько-радянської війни, орієнтувалися не на власні сили, не на
розгортання всенародної боротьби за незалежність, а на зовнішні, зокрема на
Німеччину, з допомогою військової сили якої сподівалися відродити українську
державність, хоча офіційна нацистська доктрина, котра пропагувала теорію
меншвартості слов’ян, в тому числі й українців, і її реальне втілення в
практику на окупованій території України ніяким чином не свідчили про бажання
верхівки третього рейху йти назустріч прагненням національних сил у цій
справі. Діючи увесь час у підпіллі, ОУН
не мала можливості створити широко розгалужений, добре
підготовлений пропагандистський апарат, котрий би глибоко роз’яснив народу
ідеї, за які боролася ОУН і її збройні формування, спонукав би його до
об’єднання в боротьбі за ССУД. Адже незалежність виборюється тільки силами всього народу, який чітко
усвідомив мету своєї боротьби. ОУН-УПА Буковини найбільше страждала через
відсутність добре підготовлених, високоосвічених кадрів, які б ясно бачили
перспективу, могли виробити правильну стратегію і тактику боротьби, своїм авторитетом
згуртувати навколо себе народ.
Не сприяли успішній діяльності ОУН-УПА
розпорошеність національних сил, нескоординованість їх дій, розкол у самій ОУН,
постійні конфлікти і суперечки між керівниками
різних рівнів, амбіційність, вождизм, підозрілість і недовіра, фізичні розправи
над інакомислячими.
Тактика індивідуального терору, яка переважала в діяльності
Буковинської ОУН-УПА, була абсолютно безплідною. На місце одного убитого голови
сільради чи колгоспу, міліціонера чи фінагента призначали іншого. А вбивства
членів сімей активістів, представників національних меншостей, ні в чому не
винних жінок, стариків і дітей відвертали від ОУН-УПА населення. Хоча члени
боївок у такий спосіб мстилися за свої зруйновані родинні гнізда, за
арештованих, висланих або розстріляних родичів, принцип “око за око, зуб за
зуб”, який діяв у таких ситуаціях, не сприяв підвищенню авторитету
ОУН-УПА, не збільшував числа їхніх прихильників, бо караючий меч помсти часто
падав на голови безвинних.
Невелика чисельність УПА, відсутність
необхідної зброї та вишколених військових кадрів, партизанські методи боротьби
стали причиною того, що УПА як військовий організм мало впливала на хід і
результат бойових дій і, безумовно, не мала ніяких шансів на воєнний успіх.
Причиною поразки ОУН-УПА була й відсутність
міцного економічного грунту. Вони існували за рахунок добровільних натуральних
та грошових внесків і примусових реквізицій, а у випадку з куренем “Лугового” –
і німецької допомоги. А для широко розгорнутих успішних дій цього було замало.
УПА Буковини мала обмежений терен діяльності,
в основному гірські й низинні буковинські райони, частково Хотинський та
Новоселицький і зовсім не охоплювала своїми діями Кельменецький і Сокирянський
р-ни, де не мала впливу та підтримки. Військова могутність СРСР давала йому
можливість організувати боротьбу з ОУН-УПА на повне їх знищення, що й робилося
безкомпромісно і нещадно без будь-яких обмежень на всіх етапах цієї боротьби. В основу тактики каральних органів у
бо-ротьбі з ОУН-УПА був покладений принцип – “мета виправдовує засоби”. Широко
використовувалися масовий терор, брехлива пропаганда, арешти і суворе покарання
членів ОУН, виселення їх сімей у
віддалені райони СРСР, налагоджування мережі “сексотів”, шантаж, підкуп, зрада,
провокації, облави і засідки, компрометація боївок УПА діями спецзагонів НКДБ,
незаконні методи слідства, самосуди та фальсифікація судових справ, показові
страти. Використання велетенською державою
потужного арсеналу засобів винищення проти боївок УПА призвело до їх
повної ліквідації.
Боротьба ОУН-УПА з тоталітарною владою,
незважаючи на її трагічний кінець, не була марною. Вона мала великий
внутрішньодержавний і світовий резонанс. Вона засвідчувала, що народ України
прагне власної державності, змушувала людей задумуватися над
своєю долею, не давала заснути національній свідомості, будила в серцях і душах
високі почуття національної честі й гідності. Незважаючи на жорстокі переслідування, стверджувала
віру, що Україна вирветься з неволі і стане незалежною, суверенною державою. І
ця віра як бачимо справдилася.
Комментариев нет:
Отправить комментарий