Буковинський Курінь

     Уся історія Буковини зводилася до змагання місцевого yк­pаїнськогo населення бути в єдності з рештою yкpaїнського народу, а провідні діячі України намaгaлися огорнути своєю опікою цю південно - західну окраїну нашої Батьківщини. Найяскравіший вияв бажання возз' єднати Буковину з усією Україною стався у бурхливі часи  Першої і Другої світових воєн і його виразником були формації, що називали себе "Буковинським Куренем". Це були вже не тільки одиничні заяви письменників (Ю.Федьковича, С.Воробкевича, О.Кобилянської) чи деяких політи­ків (С.Смаль- ­Стоцький, О.Попович), а масове вo­левиявлення населення Буковини бyти разом з Україною, «навіки p­азом, не в поневоленні, але як діюча, свідома і організована частина української цілосності, глибоке бажання жити і працювати  у великій сім'ї українській. Бо у випадках Буковинського Куреня йшлося не про оборону Буковини, а про допомоry Великій Україні у свідомості тoгo, що, ставши вільною і незалежною, вона не залишить на поталу, а пригoрне в обійми свою малу гілку, вічно життєрадісну, зелену Буковину.»

      У хронологічному порядку було три фази Буковинськоro Куреня. Перша під час Першої світової війни мала чисто військовий характер. Курінь, складений з випробуваних військо­виків, було створено на взірець Українських Січових Стрільців вихідцями з Буковини, які носили українську уніформу і діяли у складі Армії УНР. Йогo доля була така сама, що й усієї визвольної боротьби української державності, та її армії цього періоду.

      Під час Другої  світової війни Буковинський Курінь ­ це військо підпілля. З 1942 р. відгалуження Буковинськоrо Куреня перетворилися  на парамілітарні відділи, які згодом діяли у Білорусії,пізніше ­ у Франції. Тоді коли обидві згадані формації Буковинського Куреня з Першої і Другoї світових воєн діяли на центральних українських землях і були внеском Буковини у боротьбу за українську державу, виявом соборництва українців Буковини.

   Третя фаза Буковинськогo Куреня (що згoдом перейменував себе на Буковинсько­Українську Caмoобopoнну Армію ­ -  БУСА, своєрідний місцевий вiдповідник до УПА) виявилася у діях тільки на території Бу­ковини. Його завданням була охорона місцевого населення, головно активної його частини, перед румунським, а згoдом ­ радянським терором.

   Дотепер про Буковиський Курінь є мало відомостей, а особливо про формування похідних гpyп ОУН; багато більше написано про ту частину членів Буковинського Куреня, що діяла поза межами України, в Білорусії і Франції. В історії Буковини, яку написано у 1950-х роках, коли Україна перебувала під важкою окупацією, не можна було розкривати всіх таємниць Буковинського Куреня, бо бaгaтo його учасників тоді ще жили у радянській дійсності й автор не хотів їм завдат­и шкоди. Багато з них тим часом відійшли у вічність, забравши з собою і секрети великого подвигy.

  3-го листопада 1918 року  Буковинське Віче у Чернівцях одностайно висловилося за приєднання Північної Буковини до Української Держави, а вже 6 листопада представники Української Національної Ради перебрали в Чернівцях владу від останнього австрійського намісника Буковини графа Ерцдорфа. Над державними установами столиці краю замайоріли синьо-жовті прапори, а буковинські українці вперше за багато століть відчули себе господарями на рідній землі.

  Втім, цей успіх був тимчасовий. 11 листопада румунське військо під командою генерала Задіка зайняло Чернівці, а згодом, не зустрічаючи значного опору, окупувало цілий край. Український уряд Буковини був змушений еміґрувати до Галичини, де продовжував діяти аж до упадку Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР) як "Буковинська Рада", представляючи інтереси буковинців перед урядом ЗУНР, а також на міжнародному форумі.

   Саме в цей час група буковинських українців під проводом Миколи Топущака, котрих військова хуртовина закинула до Києва, разом з представником Директорії Української Народної Республіки (УНР) Сергієм Бублієнком звернулися до ґенерал-хорунжого Володимира Сальського з пропозицією створити окрему військову частину з добровольців, котрі не мирилися з румунською окупацією Буковини. Ґенерал Сальський виклопотав в уряду УНР дозвіл на організацію Буковинського Куреня, полагодив питання з його фінансуванням та озброєнням, і невдовзі М.Топущак та С.Бублієнко, отримавши чотири вагони військового спорядження, вирушили до Коломиї, де мала знаходитися команда Куреня.

  По дорозі до Коломиї М.Топущак відвідав уряд ЗУНР, що перебував на той час у Станіславові, де отримав дозвіл на організацію Буковинського Куреня в Коломиї та передав частину військового спорядження для галицьких військових частин. Треба зазначити, що протягом всього свого існування Буковинський Курінь, хоча й підлягав опіці Буковинської Ради в Станіславові та адміністративно належав до Української Галицької Армії (УГА), але фактично підлягав Дієвій Армії Української Народної Республіки.

   Згодом Омелян Кантемір взяв на себе обов'язок організовувати молодих юнаків з окупованої вже румунським військом Північної Буковини до лав Буковинського Куреня. Його призначено ад'ютантом сотника Михайла Ціпсера, під командою якого працював штаб Куреня. В часі формування Куреня його командування (М.Топущак і С.Бублієнко) знаходилося в Коломиї, збірна станиця для перебирання добровольців з Буковини була в Кутах, а запасний курінь під командою поручника Р.Ціпсера перебував в Городенці. На початку січня 1919 року велика частина учнів вижницької гімназії потайки перейшла кордон, перебрівши Черемош в Іспасі, та зголосилася до Буковинського Куреня.

   Наприкінці січня 1919 року Буковинський Курінь був уже вишколений і мав три сотні стрільців, переважно студентів кіцманської та вижницької гімназій, і навіть невеликий надмір старшин. Однострій та озброєння Куреня були австрійські, за винятком кількох російських кулеметів. В порозумінні з військовою командою УГА в Коломиї (четар Дмитро Паліїв), Курінь переходить до Городенки, де формує залогу міста та обсаджує на границях Буковини застави в Серафинцях, Стецеві, Залуччі, Снятині, Кобаках і Кутах. Повітовим комендантом у Городенці був тоді сотник Світлик, старий австрійський старшина, добрий організатор повіту. Цьому сотникові підлягала команда Куреня, подаючи зразок того, як українське військо вміє тримати порядок в місті і шанувати свій український уряд.

     23 травня 1919 Румунія, уклавши таємну угоду з Польщею, вислала ультиматум урядові ЗУНР, в якому вимагала відступити їй південно-східну частину Галичини по лінію Дністер — Нижнів — Ворохта, а 24 травня румунські війська під проводом ґенерала Задіка перейшли кордон у Кутах і Снятині і вдарили в запілля українській армії. Цей несподіваний удар румунів у спину УГА, яка вела в цей час боротьбу проти польської армії Ґаллера, спричинив не лише велику моральну шкоду нашій державі. Трагічно відбилося на боєздатності УГА й те, що в руки ворога потрапили стратегічні запаси озброєння та амуніції, вивезти які не було змоги. Уряд ЗУНР був змушений покинути свою тимчасову столицю Станіславів і податися в напрямі річки Збруч, що відділяла Галичину від Великої України. Над Збручем Дієва Армія УНР була затиснута більшовиками між річками Збруч, Смотрич і Дністер. В цей час Микола Топущак отримує депешу від ґенерала Сальського про те, що Армія УНР готується до наступу на Кам'янець-Подільський. Курінь вирушив з Городенки 24 травня і через тиждень прибув до Скали, де приєднався до військових частин УНР. Напередодні наступу група військ полковника О.Удовиченка мала такий склад:

• полк колишньої Синьої дивізії (полковник О.Вишнівський);
• Чорноморський полк (командир полковник Є.Царенко);
• окремий курінь (командир полковник Г.Чижевський);
• Буковинський Курінь у резерві під командою сотника М.Ціпсера та сотника-ад'ютанта О.Кантеміра.

31 травня група О.Удовиченка розпочала наступ на Оринін і, здобувши його, вийшла в тил рихтицької групи противника, а розбивши їх, група майже без боїв захопила Кам'янець.

В середині червня з групи військ полковника О.Удовиченка сформовано 3-ю пішу Стрілецьку дивізію, яка включала:

• 7-й Синій піший полк (600 багнетів) (командир полковник О.Вишнівський);
• 8-й Чорноморський полк (700 багнетів) (командир полковник Є.Царенко);
• 9-й Стрілецький полк (900 багнетів), створений із Запорізького загону та Буковинського Куреня (командир полковник, а згодом ґенерал-хорунжий Павло Шандрук);
• 3-я Гарматна бриґада (командир полковник Г.Чижевський).

До складу дивізії входили й інші частини. Командиром дивізії був полковник ґенерального штабу Олександр Удовиченко, помічником командира — полковник Володимир Ольшевський, начальником штабу — сотник ґенерального штабу Татаринців.

Буковинський Курінь зберіг свою назву, традицію буковинського війська і мав такий склад:

• три сотні піхоти по 120 стрільців під командою сотенних Е.Буцури, М.Лупашка і С.Григоряка;
• одну сотню кулеметну з 12-ма кулеметами та 70-ма кулеметниками, командир сотні В.Величко;
• чоту зв'язку з 35-ма стрільцями та чотирма дівчатами-санітарками, командир Іван Пігуляк.

Штабом Куреня керували: командир сотник Михайло Ціпсер, ад'ютант — сотник Омелян Кантемір, кадровий організатор — отаман Микола Топущак, котрий водночас мав функцію зв'язкового з полком і дивізією. В складі дивізії Курінь вів успішні бої на півдні Поділля.

       Вдруге Буковинський курінь був утворений в серпні 1941 як напіввійськове формування ОУН. Його члени не носили уніформу, це були військовики українського націоналізму, інтеґральна частина похідних груп ОУН, борці української державності. Членами цієї формації були переважно молоді люди зі всіх верств населення Буковини: селяни, робітники, студенти, митці, адвокати, лікарі, професори. По дорозі до Києва, за директивою Проводу, багато з буковинців залишилися в містах України, де включилися в місцеву громадсько-політичну роботу, проводячи як антирадянську так і антинімецьку діяльність та пропаганду. Засновником і керівником куреня був полковник Петро Войновський. За своєю  чисельністю Буковинський курінь перевищував усі інші Похідні групи ОУН, разом узяті.

На початку листопада 1941 року курінь прибув до Києва, тому участі в розстрілах євреїв 29-30 вересня 1941 року в Бабиному Яру, як про це часто говорять, він не брав. Більше того, в розстрілах не брали участі жодні інші українські формування, а виключно німці. Після прибуття до Києва Буковинський курінь був об'єднаний із Київським куренем під командуванням Петра Захвалинського. Учасники Буковинського куреня одразу ж включилися у процеси національного відродження столиці, зокрема тісно співпрацювали з органами місцевого самоврядування, забезпечували діяльність українських установ, підприємств, культурних та політичних інститутів.

Наприкінці 1941 р. Буковинський курінь був розпущений німцями за націоналістичну діяльність, що йшла врозріз із політикою окупаційної німецької влади. Чимало членів Куреня були репресовані. Після розпуску частина членів куреня пішла в підпілля, частина влилася до ряду батальйонів охоронної поліції (Шуцманшафт) — 109-го (Вінниця), 115-го та 118-го (Київ).

     У 1944 році, на базі збройних відділів ОУН у Бесарабії та Буковині почалося створення третьої формації Буковинського Куреня — перших відділів народної самооборони, що згодом отримали назву Буковинської Української Самооборонної Армії (БУСА). Її завданням була охорона місцевого населення, головно активної його частини, перед румунським, а згодом — більшовицьким терором. БУСА діяла в основному в гірських та низовинних районах Буковини та Бесарабії. Головою армії став сільський учитель Шумка Василь Миронович («Луговий»). Загальна чисельність армії становила близько тисячі чоловік. Із наближенням до Буковини радянських військ, БУСА почала тісніше співпрацювати з ОУН-УПА.

Вороги намагалися знищити саму пам'ять про ратні подвиги буковинців, які, не шкодуючи cвoгo життя, боролися за визволення України, а отже й Буковини, від чужинецькогo гнiтy. Фізичному знищенню підлягали не лише члени Буковинськогo Куреня, але й документальні свідчення, книжки та архіви, які могли б розповісти правду про йогo історію. Тому сьоroдні доводиться по крихтах відновлювати цю історію за допомогoю свідчень очевидців та учасників тих подій, записаних нещодавно або ж опублікованих на Заході свогo часу, частково ­ з розсекречених після здобуття Україною державної самостійності архівів КДБ та румунської сигyранци.

Втім, пам'ять про борців Буковинськогo Куреня ніколи не вмирала на злість Bopoгaм. Вона жила в «Думі про братів Кантемірів" , яка передавалася з вуст до вуст буковинськими селянами, в cпoгaдax рідних та друзів бійців, в їх фотографіях, що висять донині в селянських хатах на Буковині. У Франції під час національних свят віддають військові почесті могилам загиблих у боях з гітлерівцями воякам Буковинського Куреня, а в США, височіє збудована командиром Куреня полковником Петром Войновським церковця-пам'ятник полеглим воїнам-буковинцям. У 1995 р. в Чернівцях, у сквері на розі вулиць Руської й Садовського, споруджений пам'ятник Героям Буковинського куреня.

                                                                               Здобудеш  Українську Державу

                                                                                 або згинеш в боротьбі за неї!