Чому
наше місто називається саме так?
Кожне місто має стільки облич,
скільки в ньому людей, будинків, пам’ятників, вулиць, парків, скверів. Одні міста одразу
з часу свого заснування займають
визначне місце, інші з часом стверджують свою славу і значимість в
історії. Чернівці своєю історією, природною красою, дивовижною архітектурою,
щедрою душею своїх мешканців давно зайняли визначне місце в реєстрі українських
та східноєвропейських міст. Старовинний початок та історичний розвиток наповнюють його шарм та привабливість для людей, які
цікавляться Буковиною. Чернівці,
безперечно, варті уваги, адже відоме місто своєю високою культурою, значними
набутками в архітектурі, літературі, музиці та , зрештою в масовій культурі. Ми пишаємось своєю
тисячолітньою історією, і хоча точна дата виникнення є невідомою, матеріали
археологічних досліджень свідчать, що люди тут селилися з давніх-давен. На
території міста виявлено поселення стародавньої етнокультурної спільноти осілих
хліборобів, які заселяли досить велику територію від Дніпра і були сучасниками
легендарної Трої.
Щодо власне самих Чернівців, то вони виникли не пізніше 1408 року,
оскільки саме під цією датою місто згадується в одній з грамот молдавського
господаря Олександра, прозваного Добрим. Невеличке поселення на пагорбі над
Прутом, звичайно , було заселене ще раніше і , очевидно, перебувало під
захистом укріплення на горі Цецин, де стояла військова залога
галицько-волинського князя.
Якщо подивитись на карту Чернівецької області, то можна побачити ,що по
прямій сухопутній дорозі з Василева найшвидше можна було потрапити з товаром
купцеві чи ремісникові ХII
століття у фортецю Черн, яка , очевидно, збудована при галицькому
князеві Ярославі Осмомислові з метою захисту від угорського короля. Знаходились
вона в долині лівого берега річки Прут на так званому Берладському шляху. З
північної частини прилягало непрохідне болото, а з півдня широка, глибока,
бурхлива річка. Фортеця закривала єдиний проїзд для підводи чи саней. Пішохід
міг пройти по стежці, але його було видно сторожовому посту зі стін фортеці і
це не давало можливості підійти непоміченим для ворога. Саму фортеця зробили з
дуба і на вигляд вона була міцною та грізною, тому що мала чорний колір. Тому у
неї була назва Черн,а жителів фортеці називали черновцями. Це одна з версій
назви міста Чернівці.
Інша:
колись давно в одному маленькому містечку на Буковині, селяни розводили
дуже багато чорних овець. І тому кожний хто бував у нашому місті, розповідали
що був у тому місті, там де є черні вівці. І тому наше місто має таку назву –
Чернівці.
Природні пам’ятки
Історія
Чернівців
Кожне
місто має стільки облич, скільки в ньому людей, будинків, пам'ятників, вулиць,
парків, скверів. Одні міста одразу з часу свого заснування займають визначне
місце, інші з часом стверджують свою славу і значимість в історії. Чернівці
своєю історією,
природною красою, дивовижною архітектурою, щедрою душею своїх мешканців давно
зайняли визначне місце в реєстрі українських та східноєвропейських міст.
Старовинний початок та історичний розвиток наповнюють його шарм та
привабливість для людей, які цікавляться Буковиною.
Припускають, що назва міста походить від
велелюдного міста-фортеці на південних рубежах Галицької держави, що мало назву
"Чернь" або "чорне місто", збудованого на лівому березі
річки Прут. Можливо ця назва походила від чорних дубових, перекладених
чорноземом, стін фортеці, яка була повністю зруйнована монгольським
завойовником Бурундаєм і жителі з 1259 року переселилися на правий берег ріки
Прут. З 1359 року місто стало частиною Молдавської держави.
Перші письмові
згадки про місто були знайдені в рукописах молдавського господаря Олександра
Доброго, які він видав львівським купцям 8 жовтня 1408 року. Кожен рік ця дата
святкується як офіційний день міста. Місто в той час було розташоване на
перехресті шляхів з північно-західної Європи на Балкани і в Туреччину. З 1457
року воно стало центром проведення ярмарків та адміністративним центром для
всього регіону.
До
1774 Поселення на території Чернівців були вже за неоліту, на їх передмістях
виявлено поселення трипільської культури, доби бронзи й заліза. В околицях
Чернівців виявлено словянські пам'ятки початку нашої ери (II—V ст.); за ранньої
історичної доби тут були поселення білих хорватів і тиверців (IX-XI ст.).
Оборонний город на місці Чернівців заснував у другій половині XII ст. галицький
князь Ярослав Осмомисл на лівому березі Прута (збереглися руїни фортеці, яка
існувала до середини XIII ст., коли її зруйнували татари);
нове місто було побудоване на високому правому березі Прута.
З
середини XIV ст. Чернівці, входили до складу Молдавії як прикордонне місто з
Польщею; через них проходив торговельний шлях зі Львова на Сучаву. 1488 р.
Чернівці стали центром Чернівецького повіту. За молдавського періоду вони
користувалися самоуправою на маґдебурзькому праві і як «вільне місто» підпорядковувалися
безпосередньо воєводі; управа Чернівці була в руках «шолтиса» і 12 радних. У
XV—XVI ст. Чернівці були торговим центром з ярмарками, які відбувалися на
лівому березі Прута, але з середини XVI ст. почали занепадати через постійні
війни, а 1538 опинилися під турецькою зверхністю. Місто зазнало спустошень за
воєн Молдавії з Польщею (1497, 1509, 1688 рр.), турками (1476 і 1714 рр.) і
татарами (1626, 1646, 1650, 1672 рр.). Козаки (під проводом Б. Хмельницького)
побували у Чернівцях 1650 і 1653 рр. та після поразки під Полтавою взимку
1709—1710 рр. Переслідуючи їх, російське військо зайняло тоді вперше Чернівці.
Місто зазнало спустошень від росіян, коли вони знову побували тут за
російсько-турейької війни 1739 р., внаслідок чого воно перетворилося на
невелике поселення. 1762 р. у ньому було ледве 200 дерев'яних будинків з
близько 1200 мешканців.
1774—1918
Внаслідок
чергової російсько-турецької війни 1768-1774 Чернівці були окуповані російським
військом, а згодом перейшли під владу Австрії (1774—1918 рр). Від самого
початку австрійського панування Чернівці стали центром Буковини — насамперед
війської адміністрації (1774—1786 рр.), згодом цивільного управління: 1786—1849
рр. Буковинської округи, що входила до складу Галичини, 1849 р. автономного краю
Буковини. 1864 р. Чернівці здобули повну
міську самоуправу. Перехід з турецько-балканської до західно-європейської сфери
впливу вплинув на зростання населення.
Уже 1779 р. у
Чернівцях було 3200 мешканців, і це число зростало завдяки допливу німців (службовців,
учителів, торгівців), а також українців і поляків з Галичини, євреїв і румунів
та українців з Буковини. 1783 р. у Чернівцях постали ремісничі цехи, з кінця
XVIII ст. почала розвиватися промисловість. На початку XIX ст. засновано
гімназію, побудовано церкви св. Параскеви (1814—1862 рр.) і греко-католицьку
(1825—1830 рр.). З 1832 р. у Чернівцях уконституювався маґістрат на чолі з
бурґомістром.
Революційні
події 1848 р. призвели до автономії краю і міста та до загострення політичного
суперництва між українськими і румунськими національностями на Буковині. У
середині XIX ст. дійшло також до пожвавлення економічного розвитку Чернівців
(побудовано броварню, паровий млин, ґуральню, фабрику меблів, 1850 р. створено
торговельну палату, 1877 р. — торгову біржу). До розвитку Чернівців
спричинилася побудова залізниці Чернівці—Львів (1866), 1895 побудовано
електрівню, 1897 введено в дію електричний трамвай, 1895—1912 рр. — водогін і
каналізацію. Споруджено нові визначніші будівлі: кафедральний собор (1844—1864
рр.), резиденцію буковинської митрополії (1862—1882 рр.), вірменську церкву
(1869—1875 рр.), єзуїтський костьол (1893—1894 рр.), єврейську синагогу
(1873—1879 рр.), міський театр (1904—1805 рр.), зал. двірець (1905—1808 рр.).
Чернівці набули європейського вигляду (їх часто називали «малим Віднем»), хоч
цей вигляд мала тільки центральна частина міста. 1895 р. у Чернівцях працювало
понад 2500 робітників, а з 1910 — в місті було 2140 ремісників і 1400
торгівців.
До
1781 р. у Чернівцях була тільки одна наробна школа (рум.). Австрійська
адміністрація відкрила німецьку школу, а на 1869 р. було вже 6 шкіл з 26
учителями. Першу класичну гімназію засновано 1808 р., реальну — 1869 р.,
учительську семінарію чоловічу — 1860 р., жіночу — 1872 р. У другій половині
XIX ст. засновано фахові школи: сільсько-господарську, ткацьку, ремісничу, 1827
р. вищу теологічну. У 1875 р. засновано Чернівецький університет з 3
факультетами. У Чернівецькому університеті навчалися також студенти з Галичини;
працювали українські вчені: С. Смаль-Стоцький, О. Калужняцький, Є. Козак, М.
Кордуба, З. Кузеля та інші. У середніх школах навчання відбувалося німецькою
мовою, з 1851 р. як предмет навчання введено українську мову в гімназії, згодом
і в учительській семінарії. З 1896 р. при другій німецькій гімназії засновано
український відділ. Під кінець австрійського панування в Чернівцях було 4
народні школи з українською мовою навчання.
З Чернівцями
тісно пов'язана діяльність письменників: Ю. Федьковича, С. Воробкевича, О.
Кобилянської. Організоване українське громадське життя Чернівців починається з
заснуванням 1869 р. товариства «Руська Бесіда», політичного товариства «Руська
Рада» (1870 р.), студентського товариства «Союз» (1875 р.). У цих товариствах спершу переважали
москвофільські тенденції, але з 1884 р.
перемогли «народовці» (Є. Пігуляк, О. Попович, С. Смаль-Стоцький та інші),
відтоді почався швидкий розвиток українського національного руху. З 1884 р.
українське громадсько-культурне життя було зосереджене в Українському Народному
Домі. Діяли товариства: Українська Школа (з 1887 р.), економічні установи
«Руська Каса» (1896 р.) і «Селянська Каса» (1903 р.); «Міланська Читальня»
(1880 р.), Жіноча Громада (1906 р.), спортовий Союз Січей (1904 р.), Бурса ім.
О. Ю. Федьковича (з 1896 р.),
музичні
товариства Буковинський Боян (1895 р.) а Міщанський хор (1901 р.), Буковинський
Народний Театр (1897 р.).
До
1914 р. Чернівці були важливим українським видавничим центром. Тут появлявся
місячник «Буковинська Зоря» (1870—1871 рр.), щоденник «Буковина» (1885—1917
рр.), «Нова Буковина» (1917—1918 рр.); місячник РУП «Гасло» (1902—1903 рр.),
політичні газети «Народний Голос», «Народна Справа», «Громадянин», «Борба»
(1907—1914 рр.) та інші; працювали видавництва: «Православний календар»
(1874—1918 рр.), «Бібліотека для молодежі, селян і міщанства» (1885—1996 і
1906—1914 рр.), «Крейцарова бібліотека» (1909—1914 рр.); видавано підручники
для народних і середніх шкіл, словники, красне письменство.
Чернівці були також важливим осередком
діяльности румунів, євреїв, німців і поляків. З німецьких культурних діячів
письменник К. Францос популяризував творчість Шевченка, а історик і етнограф Р.
Кайндль досліджував історію й етнографію Буковини.
За першої
світової війни Чернівці були тричі під російською окупацією (30.08.1914—21.10.1914;
26.11.1914—18.2.1915; 18.06.1916—02.08.1917 рр.). Російська окупаційна влада
переслідувала українців, полегшення настало щойно по березневій революції 1917
р., коли губернатором Буковини став О. Лотоцький. По створенні Украйнського крайового
комітету Буковини (25.10.1918 р.) відбувалося у Чернівцях велике народне віче
(03.11.1918 р.), на якому ухвалено приєднання до України; 06.11.1918 р.
українці перебрали владу в Чернівцях (бурґомістром міста призначено О.
Безпалка), але вже 11.11.1918 р. румунське військо окупувало Чернівці, а
28.11.1918 р. румунський Генеральний конґрес Буковини проголосив приєднання
Буковини і Чернівців до Румунії.
1918—1940
За румунської влади Чернівці залишилися
адміністративним осередком Буковини. Не зважаючи на румунське переслідування,
вони і далі були центром українського життя на Буковині. Крім названих
товариствв, засновано нові: «Буковинський Кобзар», «Український Мужеський Хор»,
«Український Театр»; спортові: «Довбуш» і «Мазепа» та інші; тут була централя
Української Національної Партії. Видавнича діяльність зменшилася: виходили
тижневики: «Боротьба», «Рідний Край», «Рада», «Самостійність», щоденник «Час»,
журнал «Промінь» і «Самостійна Думка»; натомість мало було книжкових видань.
При
кінці румунського панування Чернівці стали значним економічним центром. 1936
тут працювало 155 більших і 61 мала фірма.
1940—1944
За другої світової війни у Чернівцях відбулися
величезні зміни в національному складі населення: німців переселено 1940 до
Німеччини, частина румунів переселилася до Румунії. Місто зазнало значної
руйнації: зруйновано синагогу, мости через Прут й ін. Цілковито розгромлено
українське громадсько-культурне життя, багатьох діячів заарештовано.
Після 1944
По поновній
окупації Чернівців радянським військом (29.3.1944) Чернівці стали обласним
центром. З них вибули поляки, натомість напливали росіяни, українці й євреї. З
1957 почалася розбудова Чернівців уздовж головної магістралі: вулиць
Хотинська—Вокзальна (Ґаґаріна)—Леніна—Червоноармійська—
Сторожинська.
У 1965 до Чернівців приєднано містечко
Садгору (Садагуру) на лівому березі Прута.
У Чернівцях
зайнято близько 70 000 робітників і сконцентровано близько 60% промислової
продукції області. Провідні галузі промисловості Чернівців: легка (42% загальної
продукції) — текстильне об'єднання «Восход» (килими; 80000 м тканин на рік),
швейне об'єднання «Трембіта», панчішне виробниче об'єднання (42 млн пар
панчішно-шкарпеткових вировів), 3 трикотажні, 2 ґалантерейні, взуттєва,
рукавична фабрики; харчова (36%): цукро-спиртовий комбінат, олійно-жировий
комбінат, м'ясокомбінат, жировий завод, броварня; машинобудування і
металообробна (10%): підприємства легкого машинобудування «Ленмаш», «Індустрія»,
«Емальпосуд», інструментальний, металовиробів, машинобудівний завод для
нафтової промисловості; химічний і гумово-взуттєвий завод, фабрика побутової
химії; деревообробна: виробництво будівельних матеріалів; електронна
промисловість, об'єднання «Електромаш». Міський транспорт — тролейбуси (трамваї
ліквідовані). Місто газифіковане з 1956.
У 1970-их pp. в
Чернівцях було 50 загальноосвітніх шкіл (у тому числі 12 середніх та 18
восьмирічних) з 30000 учнів, 38 дошкільних закладів, 8 технікумів, 8
професійно-технічних шкіл, музичні, педагогічні, медичні школи; 3 вищі навчальні
заклади з 15000 студентів: Чернівецький
Університет з 11 факультетами (близько 10000 студентів), Чернівецький медичний інститут з 1944 і філіал
Київського Торговельно-Економічного Інституту.
Науково-дослідні
установи: відділи АН УРСР — Інституту
Напівпровідників, Інституту соціальних і економічних проблем зарубіжних країн,
Інституту Історії.
Музеї: краєзнавчий, О. Кобилянської, Ю.
Федьковича. Населення Чернівців, почавши з 1775 постійно зростає.Воно зростало
завдяки припливові з Буковини, а ще більше з Галичини (українці й поляки) та
німців з Австрії і Німеччини.
Від
1775 Чернівці набрали мішаного характеру щодо національного складу. Крім
українців і румунів, у Чернівцях селилися євреї, німці і поляки. Однак, до 1918
переважала німецька мова, якою розмовляли, крім німців, також євреї (разом вони
становили половину населення міста) і навіть частково українці, румуни, поляки.
Чернівці були найбільше на сх. висунений нім. культ., осередок з найчисленнішим
серед міст України % німців. За австрійського часу був такий розподіл
національних груп у Чернівцях: українців — 19%, румунів — 15%, німців — 17%,
євреїв — 33%, поляків — 15%; за румунських часів з напливом румунів з реґату та
фальшуванням перепису 1930 маємо відповідно ч: 11%, 26%, 23%, 29%, 7%. Перепис
1941 показує великі зміни, що відбулися на початку другої світової війни;
переселення німців, частково українців, поляків і румунів до Німеччини і
Румунії, приплив євреїв з довколишніх місцевостей. За радянського часу зникли
німці і поляки, зменшилась чисельність румунів (11%), євреїв (25%), натомість
збільшилась чисельність українців (42%) і росіян (22%). Тепер зі всіх більших
міст України Чернівці мають найчисленніший відсоток євреїв.
За
віровизнанням у 1857 і 1910 у Чернівцях було: православних — 27,2 і 24%,
греко-католиків — 11,4 і 11%, римо-католиків — 34 і 27%, євангеликів — 5 і 5%,
ізраїлітян — 21,7 і 33%. Українці були як греко-католики, так і православного
віровизнання, румуни — православні, поляки — римо-католики, більшість німців
була римо-католицька, меншість — євангелицька.
Архітектурні
пам'ятки: найстаріша— Миколаївська дерев'яна церква (з 1607, реставрована
1954), кам'яна церква святого Юрія на Горечі (1767, в барокковому стилі),
дерев'яна Троїцька церква в дільниці Магла (1774), перенесена 1874 до Клокучки,
дерев'яна Успенська церква на Калічанці (1783), міська ратуша з двоповерховою
45 метровою вежею в стилі ампір (1843—1847, архітектор А. Микулич), тепер
міська рада; українська греко-католицька церква (1825—1830 у стилі барокко), катедральний
собор у візантійському стилі (1844—1864, архітектор Ролл); церква святої
Параскеви у псевдороманському стилі, закінчена 1862 (архітектор А.
Павловський), резиденція буковинських митрополитів — найімпозантніша будова
Чернівців, побудована 1864—1882 чеським архітектом Й. Главкою з використанням
форм романської і візантійської архітектури та мотивів українського народного
мистецтва (ансамбль резиденції й парк охоплює 12 га; з 1956 його перетворено на
один з будинків Чернівецького Університету); вірменська католицька церква
(1869—1875, архітектор Й. Главка); корпус Чернівецького Університету
(1874—1875); єзуїтський костьол в неоґотичному стилі (1893—1894), будинок зал.
двірця (1898—1903) в стилі модерн, міський театр (1904—1905, архітекти Ф.
Фельнер і Г. Гельмер) у стилі віденського барокко з елементами модерну (тепер
музично-драматичний театр ім. О. Кобилянської) та ін.
Місто
прикрашують Народний сад (1830; тепер парк культури і відпочинку), Ботанічний
сад, парк ім. Шіллера, парк ім. Шевченка, лісопарк Гореча.
Перша монетарня
Для середньовічної чи новочасної історії певного регіону
поява монетарні, як правило, засвідчувала його значний суспільно-економічний та
соціально-культурний потенціал. Підтвердженням цього є
періодичне карбування монети у таких економічних, торговельних та культурних
центрах Центрально-Східної Європи, як балтійських торгових містах, Кракові,
Львові. Інша річ – поява випуску грошей для особливих обставин, зокрема
воєнного часу – т. зв. “військових грошей”, ініціатором емісії яких найчастіше
виступала військова окупаційна адміністрація. Остання керувалася у своєму
рішенні нагальними тактичними потребами і не завжди зважала на
існуючу економічну ситуацію чи соціально-культурні обставини в регіоні. Тим
більше заслуговує на увагу прецедент появи монетарні з випуску таких грошей,
яка залишила по собі певний позитивний слід у соціально-культурному житті
регіону. Це стосується діяльності Садагурської монетарні під Чернівцями, яка
карбувала гроші особливих обставин під час російсько-турецької війни, протягом
1771-1774, і спричинилася до заснування містечка Садагури, нині частини
Чернівців, та зробила свій внесок у формування унікального багатокультурного
середовища австрійських Чернівців та Буковини.
Діяльність Садагурської монетарні часів
російсько-турецької війни в окремих аспектах загалом досить непогано висвітлена
в нумізматичній літературі: як у вітчизняній, включно з російською
дореволюційного та радянського періодів, так і зарубіжній (австрійській,
польській, румунській) . Однак для більшості публікацій про діяльність
Садагурської монетарні є підхід до цього явища як до своєрідної цікавинки з
історії своєї нумізматики (відповідно, російської, польської чи румунської) і в
значно меншій мірі аналізувалися наслідки для економічної чи
соціально-культурної ситуації в регіоні, де карбувалися “військові гроші”.
Обставини виникнення Садагурської монетарні
тісно переплетені з перипетіями російсько-турецької війни 1768-1774 рр., яку
обидві імперії вели за право одноосібно контролювати Дунайські князівства:
Молдову і Валахію. 1769 року, після здобуття Хотинської фортеці, російська
армія окуповує територію обох князівств, і тут на кілька років запроваджується
військова адміністрація. Утримання численного війська, навіть в окупованій країні,
вимагало значних коштів. Із огляду на невизначений статус Дунайських князів та
віддаленність цих земель, тут не стали запроваджувати до обігу загальнодержавну
російську монету, натомість вдалися до випуску грошей для особливих обставин
воєнного часу. В цій справі головнокомандувач Дунайською армією
генерал-фельдмаршал граф П.О.Рум’янцев вирішив скористатися досвідом
попередників під час Прусської кампанії. Сировиною для
карбування монет обрали трофейні турецькі гармати – переважно мідні та бронзові
. Практичне втілення цього задуму П.Рум’янцев передав у приватні руки. Відкуп
на карбування монет отримав прибулий із Речі Посполитої саксонський барон і
польський шляхтич Петро-Миколай Гартенберг-Садогурський, який мав багатий і
неоднозначний досвід випуску грошей. 24 лютого 1771 р. Гартенберг отримав від
військової адміністрації привілей на карбування спеціальної мідної монети . Цей
документ є відправним для встановлення місця і часу Садагурської монетарні. У
привілеї визначалося конкретне місце випуску грошей – Ясси, тодішня столиця
Молдови. Однак через різні обставини це виявилося практично нездійсненним.
Дореволюційний російський нумізмат П. фон Вінклер опублікував ряд цікавих
документів із історії карбування “гарматних грошей” у Садагурі. Ведучи мову про
місцезнаходження монетного двору, вчений зауважив, що військова адміністрація
дозволила Гартенбергу переробляти гармати на гроші у “принадлежащему барону
местечке Садогура (по-молдавски Рогожня)”. Готуючи архівні документи до друку в
далекому Санкт-Петербурзі, Вінклер послідував за помилкою, допущеною, очевидно,
свого часу кимось із окупаційної адміністрації. Насправді мало бути: “поблизу
Рогожні”, тобто сучасної Рогізни, яка нині входить до складу Садгірського
району Чернівців. Якби Садагура на час
надання привілею вже існувала, то цілком імовірно, що її ім’я вписали би до
документа навпроти місця карбування. Але такого поселення ще не було.
З’ясувавши неможливість випуску монет у Яссах, Гартенберг почав шукати інше придатне для
цієї справи місце. Його вибір випав на “букату землі” між
селами Рогізною та Жучкою – багатою на ліс та воду, неподалік від старого
торговельного шляху і в глибокому тилу російської армії. Барон ще раніше
викупив цю землю в місцевих дрібних землевласників – резешів. Отож він привіз
сюди першокласних майстрів-монетарів із Німеччини і заклав монетарню – до речі,
перше промислове підприємство на Буковині. Довкола нього виросло й поселення.
Окрім фахівців монетної справи, тут обжилися ковалі, будівельники, кравці,
пекарі, пивовар і навіть каретний майстер. На пробній монеті
увіковічили перемогу Катерини ІІ, зобразили російського орла, голову Тура (герб
Молдавського князівства), пташку з півмісяцем – герб Волоського князівства. Але
потім вирішили забрати російські символи і випустили іншу партію монет. Якість
продукції монетарні Гартенберга дозволяє говорити про досить високий
професіоналізм монетних майстрів. Хто конкретно працював на монетарні?
Відповісти на це питання допомагають як сама продукція монетного двору, так і
документальні матеріали. П. фон Вінклер в своєму дослідженні відзначив, що
монетарем у Садагурі був майстер на прізвище Штокман. Перегляд матеріалів,
пов’язаних із нумізматикою Польщі у ХVІІІ ст., підтверджує цю інформацію.
З’ясувалося, що Ян Крістіан Штокман (1746(?) – 1811) з’явився на Варшавській
монетарні саме 1774 р., тобто коли припинила свою діяльність Садагурська, й
одразу ж був зарахований на відповідальну посаду пробірника. Досвід роботи він,
очевидно, набув, працюючи у Гартенберга. До речі, Штокман був засновником цілої
династії варшавських монетарів. Його сини Олександр, Ян, Людовік та Владислав
плідно працювали у пізніший час на Варшавському монетному дворі . З інших осіб, причетних до Садагурської
монетарні, відомо ім’я різчика штемпелів для пам’ятних медалей Фредеріка
Комстадіуса. Він же згадується і серед головних власників нерухомості в маєтку
Садагура після приходу австрійських військ. Цілком очевидно, що Ф.Комстадіус
був головним різчиком штемпелів не тільки медалей, але і монет. Можливо, саме він
виготовив серію пробних садогурських монет 1771 року. В історіографії набула
поширення версія, за якою Ф.Комстадіус – це місцевий українець
Константіус-Константинюк, який виготовляв штемпелі для монет і допустив помилки
у написах . Проте вона не має поки що жодних підтверджень. Відомо також, що до
підприємства Гартенберга мав відношення майстер на ім’я Іоган Християн
Валентин. Він спеціалізувався на виготовлені дзвонів при монетному дворі. Його
ім’я збереглось на дзвонах, які раніше знаходились в монастирській церкві на
Горечі (околиця Чернівців).
До монетного двору певне відношення мали ще
дві особи, які згадуються у документах. Це Август Якоб Дьорінг – можливо,
управляючий монетарнею та Іоган Готфрід Лебрехт Ман. Вони володіли значним
нерухомим майном у Садагурі і згадуються в “Пам’ятній записці” австрійському
генералові фон Сплені. Згадані постаті були, очевидно, довіреними особами або
компаньйонами барона Гартенберга. Десь у серпні 1771 р. сюди привезли першу
партію сировини: розбиті турецькі гармати з Хотина вагою в тисячу пудів.
Загалом на монетарню доставили близько 32,5 тисяч пудів (532350 кг) міді. За
відомістю начальника артилерії 1-ої армії генерал-майора Тургєнєва, 1771 р.
трофейні гармати були привезені з Хотина, 1772 р. – так само з Хотина, а також
Ясс, Полонного (Хмельницька обл.), Бухареста та Фокшан, а 1773 р. – із Бендер,
Хотина та Кілії. У грудні 1771 року Садагурська монетарня випустила свою першу
продукцію – гроші. В основному це були монети двох номіналів: пара чи парник
(який мав курс 3 російські деньги або півторакопійки) та двопарник
(прирівнювався до З копійок), окрім того на перших порах карбувалися деньги та
інші пробні номінали. “Гарматні гроші” карбувалися за стопою 21 рубль 60 копійок
із пуду міді, тож доставленої сировини металу мало вистачити на випуск монети
на суму понад 700 тисяч рублів.
Відкарбовану монету Гартенберг здавав у Дивани
князівств: спершу Молдавського, а потім і Валахського. Диванам було суворо
наказано з боку російського командування “...делаемую под гербом обоих княжеств
бароном Гартенбергом монету принимать по изображенной на ней цене”, зараховуючи
до сум вістерій та використовувати як платню підрядчикам та “...в народ, а
взамен полученных денег тот час же передавать в походный комисариат из диванных
сум золотой и серебрянной монетой” . Контроль над фінансовою діяльністю
князівств був покладений на бригадира Мадера, який мав пильнувати за Валахським
князівством та генерал-майора Римського-Корсакова – за Молдавським.
Перший транспорт із відкарбованою монетою
прибув до молдавського Дивану в червні 1772 р. Він доставив перші 10 тисяч
рублів у новій монеті. Потім послідували й інші. Незабаром всі наявні гроші
князівств уособлювались лише в мідній садагурській монеті.
Садагурську монету обмінювали на золоту і срібну. Натомість
її
прийом у казначейство армії був суворо заборонений, за чим пильнував особисто
фельдмаршал Рум’янцев. Тож садагурська монета від самого початку мала всі
ознаки “військових грошей” і призначалася винятково для викачування з населення
повноцінної монети та продуктів.
Між тим монетарня
у Садагурі напружено працювала. В середньому за місяць на ній карбувалося до 24
тисяч рублів, лише в січні 1773 р. було вибито монети на більшу суму – у 50
тисяч рублів. За день на підприємстві зазвичай перероблялося у
монету до 40 пудів (655,2 кг) гарматного металу. На травень 1773 р. монетарня
відкарбувала монет на суму близько 407 тисяч рублів. Щоправда, не вся монета
була доставлена до вістерій. Тим не менш П.О.Рум’янцева не влаштовували
прибутки від “гарматних грошей”. І весною 1773 р. був виданий новий привілей на
карбування монети такого ж типу, який після кількох перепродаж знову ж потрапив
до Гартенберга. У такий спосіб у руках барона було зосереджене все карбування
молдавсько-валахської монети. За другим
привілеєм Гартенбергові предписувалося спершу відкарбувати 500 тисяч рублів
мідною монетою .
На підприємстві барона, крім гармат і дзвонів,
виготовляли також різні побутові речі: котли, ступи, посуд і т.д. Можливо, що
саме один з виготовлених там предметів – велика бронзова ступка вагою 10 кг,
трапився під час риття котловану під універмаг в центрі сучасної Садгори.
21 липня 1774 р. Росія уклала з Османською
Портою Куйчук-Кайнарджийський мир, за яким князівствам надавалася автономія під
зверхністю Туреччини. Російські війська повинні були покинути землі обох
князівств. Напередодні виведення армії фельдмаршал Рум’янцев вжив усіх заходів
для якнайшвидшого обміну Диванами мідної “гарматної” монети на золоту та
срібну. Римський-Корсаков та Мадер отримують суворі інструкції прискорити обмін
і змусити орендарів платити до вістерій лише монетою з благородних металів .
Примусовий курс “гарматних грошей” закономірно
призвів до фінансової кризи у князівствах. Адже вістерії та армійські
підрозділи розраховувалось з населенням лише
мідною монетою, а взамін вимагали гроші з благородних металів. У зв’язку з цим
мідні “парники” і “двопарники” почали обезцінюватись, а постійне їхнє
збільшення в обізі зумовлювало ріст інфляційних процесів. Відкупщики князівств
намагались стабілізувати ситуацію і покращити своє становище. Для цього вони
звернулись 25 червня до фельдмаршала з петицією, в якій прохали дозволити
частину грошей вносити до вістерій у мідній монеті, чи хоча б не обмінювати вже
внесені мідні гроші на повноцінні монети, так як “они получали от плательщиков
медью. А заключая с казной контракты, разумели платежи всякой монетой, в том
числе и медной”. На що Рум’янцев відповів із військовою прямотою, наказавши
начальнику військових команд полковнику Тутолміну: “...что касается недоимок,
взыскивать немедленно, не принимая пустых оговорок”, і дозволив застосовувати
екзекуції . Знецінення “парників” і
“двопарників” призвело до росту дорожнечі на предмети першої необхідності,
занепаду торгівлі, поширенню незадоволення серед місцевих жителів та торгівців.
Назрівала справжня фінансова криза. В
цих умовах Диван видав розпорядження, щоби збір податків, платня за відкупи
могли вноситись на одну третину мідними монетами. Але ця міра виявилась дещо
запізнілою. Влітку 1774 р. у населенних пунктах Молдавського князівства, а
особливо в Яссах, почала гостро відчуватись нестача в продуктах харчування,
через зменшення або взагалі припинення їх підвозу на ринки сільськими жителями.
Незабаром російські війська були виведені з
території кнізівств, і господарям надавалося право самим розраховуватися з
бароном. Ввіз же садагурської монети на територію Російської держави був суворо
заборонений. Тому, коли в Києві у селянина економічного відомства Спиридона
Дучина було знайдено молдаво-валахської монети на суму 787 рублів 57,5 копійок,
то його піддали покаранню нагайками, а монети конфіскували і відправили до
Москви. Туди ж було відіслано виявлені в Київській губернії монети у 1779 та
1780 роках загальною вагою в 83 пуди 38 футів.
На території князівств молдаво-валахська
монета ще деякий час була в обігу і навіть потрапила до скарбів. Так, відома
знахідка досить великого скарбу, виявленого у Спиноаса-Ербичень-Ясси в 1924 р.
До його складу входила 251 садагурська монета.
Скарби
менших розмірів із цими монетами знайдено на землях сучасної Молдови в
Джюрджюлештах – 14 монет та Кишиневі – 5 монет. Ще один скарб походить із с.
Нерушай Татарбурнарського району Одеської області, у якому серед турецьких
срібних монет та монет Рагузи був мідний однопарник. Як засвідчує скарбовий
матеріал, молдаво-валахська монета була в обізі десь до початку 1780-х років.
Це підтверджує кишинівський скарб, у якому разом з садагурською монетою були
російські імператорські мідяки 1776-1779 років. Стосовно пізнішого часу, про
їхній обіг немає жодних даних і подальша їхня доля як грошових одиниць
невідома. Лише окремі знахідки садагурських монет із пробитими отворами
вказують на їхнє використання місцевим населенням у ролі монетних прикрас .
Таким чином, діяльність Садагурської монетарні часів російсько-турецької війни
мала неодзначні наслідки для суспільно-економічного і соціально-культурного
життя регіону. Примусовий характер “гарматних грошей” призвів до фінансової
кризи у Дунайських князівствах, занепаду торгівлі, зубожіння місцевого
населення. Адже садагурська монета мала всі ознаки “військових грошей” і
призначалася передусім для викачування з населення повноцінної монети та
продуктів. Водночас не слід відкидати позитивні наслідки функціонування цього першого
в краї промислового підприємства, завдяки якому було засноване містечко
Садагура, нині частина Чернівців. Його поселенці, різнорідні як за етнічним,
так і конфесійним складом, зробили відчутний внесок у формування самобутнього
багатокультурного середовища
австрійських Чернівців та Буковини.
Природні пам’ятки
Цецино
- буковий резерват площею 430 га. Розташований на схилах гори з однойменною
назвою Цецино. Тут на значній площі збереглись стиглі природні букові та
частково дубово-букові ліси з дуба звичайного і скельного, що покривають схили
мальовничої і цікавої у ландшафтно-естетичному відношенні гори Цецино (541 м),
яка є найвищою точкою Чернівецько-Сторожинецької височини. Цецинський
ландшафтний парк був створений тут в 1974 роц
На території парку охороняється буковий праліс
з домішкою дубів скального і звичайного, рідше - клена гостролистого, явора,
граба. У підліску зростають ліщина, бруслина, вовча ягода, свидина, бузина. У
трав'яному покриві зустрічаються рідкісні види, занесені до Червоної книги
України: булатка довголиста, піздньоцвіт осінній, зозулині сльози, гніздівка
звичайна. З тварин зустрічаються косуля, кабан, лисиця, куниця, білка, ласка,
горностай, є безліч видів птиці. Заповідний масив знаходиться в зеленій зоні
Чернівців і тому мають ландшафтно-естетичне рекреаційне значення. Звідси
відкривається захоплююча панорама Прут-Сиретського межиріччя. Лісові масиви
гори Цецино входять до зеленої зони Чернівців і мають санітарно-гігієнічне та
рекреаційне значення. Зараз тут створено резерват на площі 430 га. Його можна
включити до складу проектованого парку, площу якого доцільно розширити за
рахунок прилеглих лісів суміжних кварталів Ревнянського лісництва.
Парк
імені Шиллера заснований у
1890 році. Знаходиться у центральній частині міста і займає площу 10 га.
Насадження ( а це близько 30 видів і форм дерев та кущів), складаються головним
чином, з клена, ясена, бука, граба, білої акації,кінського каштана.
Народний сад
(створено 1830 року; тепер Міський парк культури і відпочинку). Це найстаріший
парк, побудований за проектом інженера Маріна на місці листяного лісу на
околиці Чернівців, сьогодні він знаходиться в центрі міста. Площа його — 15
гектарів. Парк формувався з неабияким смаком і знанням паркової культури, про
що свідчить чітке планування території, а також велика кількість рідкісних та
екзотичних рослин. На сьогодні в парку нараховується
близько 3200 дерев. Серед них 115 видів — інтрадукованих. Всюди багато квітів,
розважальних майданчиків.
Ботанічний сад
має загальнодержавне значення і є одним з наукових підрозділів Чернівецького
національного університету ім. Ю.Федьковича. З 2003 року під керівництвом
ст.н.с. М. І. Виклюк тут функціонують 4 відділи: дендрології, трав‘янистих
рослин, тропічних і субтропічних рослин, паркознавства, а також насіннєва
лабораторія і гербарій. Наукові дослідження та утримання колекцій здійснюють12
наукових співробітників (в тому числі 3 кандидати біологічних наук), а також 16
фахівців і лаборантів.
Ботанічний сад є одним з найстаріших в
Україні. Його історія розпочалась в 1877 р., коли Буковина була у складі
Австро-Угорської імперії. За 17 років під керівництвом львівського садівника
Карла Бауера було створено дендрарій в ландшафтному стилі, збудовано колекційні
та розмножувальні оранжереї, адміністративний корпус і допоміжні будівлі. Першим
директором Саду був професор Едуард Тангль. Цей австрійський ботанік зробив
значний внесок у розвиток ботанічної науки краю і вивчення аборигенної флори,
під його керівництвом працювали Е. Топа, М. Гушуляк, Р. Прокопович, Ю. Продан,
А. Борза, Б. Мільдорф, що лишили по собі вагомі праці. В 1940 році Ботанічний
сад було підпорядковано Чернівецькому
університету. З 1944 р. його очолювали
проф. Г. Х. Молотковський, доц. М. В. Орєхов, З. К. Костевич, В. Л. Данищук, М.
Г. Мурзенко, з 1972 р. по 1985 р. – проф. Б. К. Термена, з 1986 р. по 1996 р. –
доц. В. О. Гарилюк, з 1996 р. по 2003 р. – ст.н.с. Л. Г. Галицька.
За площею (3,5га) це найменший Сад в Україні.
В 1956 р. до нього приєднано дендрарій колишньої Резиденції Буковинських
Митрополитів (Дендропарк загальнодержавного значення «Чернівецький»), основу
насаджень якого на площі 4,8га складають аборигенні види. В 1969 р. Ботанічний
сад набув статусу наукової установи. В 1983 р. його включено до
природно-заповідного фонду України, а в 1992 р. надано статус заповідного
об‘єкта загальнодержавного значення. Загалом колекційні фонди Саду становлять
понад 3300 таксонів. Дендрарій, сформований відповідно до принципу родових
комплексів, за кількістю (близько 1200 таксонів), віком і науковою цінністю представлених екзотів є одним з провідних
серед університетських ботанічних садів України – з 2002 року згідно
розпорядження Кабінету Міністрів України внесений до переліку об‘єктів, що
становлять національне надбання. Особливу цінність мають екзоти, що збереглись
з часів заснування Саду - їх майже 10%. Колекцію трав‘янистих багаторічників
(близько 900 таксонів) складають квітково-декоративні, зокрема цибулинні,
ґрунтопокривні та орнаментальні рослини: лілійні-130 видів
і 180 сортів, півники-80 сортів, півонії, лілійники, жоржини, хости,
хризантеми, астільби тощо. Також в колекціях Саду зберігається 85 таксонів
рідкісних і зникаючих трав‘янистих видів флори України. Широко представлене
флористичне різноманіття земної кулі у ботаніко-географічних та систематичних експозиціях
фондової оранжереї на площі 525м. Тут експонується понад 900 таксонів рослин,
серед них – найархаїчніші з наземних видів – 27 видів папопотеподібних; 13
видів голонасінних, зокрема унікальні екземпляри саговника відігнутого,
цератозамії мексиканської і арарукарії кон‘юнгамієвидної, що зберігаються в
колекціях з 1902-1906 років, ровесницею саду є араукарія висока. Колекційні
фонди є базою для навчального процесу і наукових досліджень, результати яких
узагальнені в 19 кандидатських та 1 докторській дисертаціях. Ботанічний сад має два основні напрямки
наукової роботи: 1-інтродукція і акліматизація рослин, 2-вивчення та охорона
раритетного фітогенофонду і раціональне використання рослинних ресурсів
Буковини. Це спільні з кафедрою ботаніки та охорони природи дослідження, їх
підсумки частково відображені в довіднику «Лікарські рослини Буковини». Відповідно
до вимог природоохоронного законодавства України, а також її міжнародних
зобов‘язань в цій галузі на базі Ботанічного саду розпочато створення регіонального
Центру з відтворення рідкісних і зникаючих рослин Карпат і Поділля, що
дозволить урізноманітнити і поглибити наукові дослідження.
Парк імені Юрія
Федьковича – один із найстаріших парків Чернівців.
Він виник на височині за резиденцією буковинських митрополитів, на окраїні
Клокучки. Як дослідив історик Ігор Чеховський, колись цю місцевість називали
Домник, або Панська гора. У 1880-х роках чернівчани перейменували місцину на
гору Габсбург. Українцям важко було вимовляти цю назву, тож гору назвали по-народному
– Гарбузова.У
старих Чернівцях парк на горі Гарбузовій любили усі. Тут розташувався затишний
ресторанчик, в якому подавали смачне вино. Також у парку була кав’ярня. Опісля
фіакри розвозили чернівчан по домівках, навіть якщо будиночки були за п’ять
хвилин ходьби від парку. Парк імені Юрія Федьковича – одне з
найулюбленіших місць відпочинку чернівчан. З майданчика було видно усі Чернівці.
В парку ім. Юрія Федьковича знаходиться згадка про старі
Чернівці – пам’ятник австро-угорському імператору. Адже ніде більше в Україні
не зустрінеш такий монумент. За правління саме цієї людини Чернівці почали
процвітати, стало багатим містом. Буковинська столиця недавно відновила
пам’ятник імператору Франсу Йозефу.
Транспорт
Перше знайомство
гостей міста з Чернівцями відбувається саме на залізничному вокзалі. Історія
чернівецької залізниці бере свій початок з часів, за яких українські західні
землі знаходилися під владою Австро-Угорської імперії. Досягнення науки і
техніки та бурхливий розвиток промисловості зумовили гостру необхідність
створення залізничного з’єднання імперії з її східними колоніями та Росією.
День народження найстарішої в Україні Львівської залізниці датується 3
листопада 1861 року, адже саме цього дня новий потяг, що мав назву «Ярослав»,
подолав відстань між столицею імперії та Львовом, центром Галичини.
А вже 1 вересня 1866 року перші пасажири потягу «Львів - Чернівці» отримали
неймовірні враження від подорожі до серця Буковини.
Далі залізничні
шляхи прокладалися у російському напрямку. 1869 року свій перший потяг
зустрічав Харків, 1870 року – Тернопіль та Київ, і лише 1873 року почало
функціонувати залізничне сполучення з Волинню. Отже, Буковина серед інших
колоній Австро-Угорської імперії займала одне з чільних місць, а розвиток міста
Чернівці мав пріоритетне значення для монархії. Тому міська брама, що була
«обличчям» Чернівців, повинна була бути здатною приймати найпочесніших та
найвибагливіших гостей. Відносно невеликі розміри вокзалу все ж не применшують
його краси. 30 листопада 1909 року після закінчення будівництва, що тривало 3
роки, відбулося відкриття двоповерхового вокзалу, виконаного у стилі
віденського модерну. Яскраво завершує образ зелений купол, що увінчує споруду
на висоті 20 метрів. Фронтон залізничного вокзалу є домівкою богині Іриди, що
відповідно до давньогрецької міфології відома як богиня-вісниця. Піднята рука напівоголеного силуету жінки
говорить про привітний прийом гостей міста та душевне прощання з ними. З обох
боків її оточують чотири янгола: одна пара тримає у руках квіти, інші двоє
зображені зі стрілами. Янголята символізують гостинність місцевих жителів та їх
буковинський темперамент. Гостям Чернівців слід остерігатися стріл «амурчиків»,
що кружляють вулицями старого міста.
Чарівне
поєднання світло-зеленого та білого кольорів підкреслюють золоті акценти.
Внутрішній інтер’єр прикрашають рослинні фрагменти, маскарони, крила яких дещо
стилізовані, кацедуї та колеса, виконані у стилі модерн.Колись потяги, що
прибували до Чернівців, називали цугом (від нім. Zug - потяг). Кожне
відправлення цугу супроводжувалося веселими композиціями, що виконував
чернівецький оркестр. Ця чудова традиція збереглася. Аудіозапис чернівецької
мелодії проводжає і сьогодні кожен пасажирський потяг, прощаючись з дорогими
гостями та бажаючи їм щасливої дороги!
Аеропорт
у м. Чернівцях був заснований у 30-ті роки минулого
століття, коли Буковина була у складі королівської Румунії. В 1930 році урядом
Румунії було прийнято рішення про будівництво аеропорту у м. Чернівці, яке
здійснювалося при фінансовому сприянні міністерства промислової торгівлі,
товариства "ARPA" румунської асоціації пропаганди авіації, префектури
Чернівецького повіту та примарії м. Чернівці. 12 жовтня 1930 року у присутності
примара м. Чернівці та чисельної громади міста відбулося урочисте закладення
наріжного каменя в побудову Чернівецького аеропорту. 24 травня 1933 року король
Румунії Кароль ІІ, в присутності представників влади та великої кількості
буковинців, урочисто відкрили аеропорт. Даний факт був відмічений газетами "CLASUL
BUCOVINEI" № 4056 від 24.05.1933 р. та “CZERNOWITZER MORCENBLATT” № 4438
від 28.05.1933 року. В 1937 році газета “UNIVERSAL” писала, що аеропорт м. Чернівці є унікальною архітектурною спорудою свого часу і одним з
найкращих аеропортів Східної Європи. Регулярно експлуатувати аеропорт почали
лише у 1937 році. Польоти виконувалися за маршрутом Варшава – Чернівці –
Бухарест, Москва – Прага, тощо. У подальшому збільшення кількості авіарейсів,
їх регулярність та різноманітність напрямків авіаційного сполучення дало змогу
започаткувати новий вид послуг – авіапошту. У перший день Великої Вітчизняної
війни на аеродром Чернівці було зроблено три потужних авіаційних нальотів з
боку німецько-румунських загарбників, в результаті чого 149 ВАП поніс значні
людські і технічні втрати. В травні 1945 року розпочинається післявоєнний
період становлення і розвитку аеропорту Чернівці, як самостійного підприємства.
Для забезпечення надійної експлуатації літаків Ан-24, що виконували рейси з
Києва в Чернівці, в 1974 -1975 роках на ґрунтовому льотному полі аеродрому була
побудована і задіяна злітно-посадкова смуга довжиною 1500 м, шириною 42 м з
асфальтобетону, на щебені і піщаній основі. Перевезення пасажирів через
аеропорт щорічно зростали, і в 1978 році становили 320 тис. чоловік. В 1986
році злітно-посадкова смуга аеропорту була подовжена на 700 м і доведена до
2216 м. Відповідно була реконструйована система посадки літаків. Це дало змогу
приймати в м. Чернівці літаки ЯК-42, ТУ-134.
Починаючи
з перших років незалежності України почалася реорганізація Чернівецького
об’єднаного авіазагону. В 1994 році Чернівецький аеропорт виділився в
самостійну юридичну особу, а в 1999 році розпорядженням Кабінету Міністрів
України № 695-р одержав статус міжнародного. З 2002 року аеропорт був переданий
з державної власності (Міністерство транспорту України) у власність
територіальних громад міста Чернівецької області (Розпорядженням Кабінету
Міністрів України від 08.01.2002 року № 3-р). У
2006 році Чернівецька обласна рада на своєму засіданні прийняла рішення про
передачу нерухомого майна комунального підприємства «Міжнародний аеропорт
«Чернівці» на баланс міської ради (№ 110-7/6 від 16.10.2006 р.). Сьогодні з
Чернівецького аеропорту виконуються міжнародні рейси в Румунію, Італію,
Туреччину. Одночасно з цим, планується розпочати роботи з реконструкції та
подовження злітно-посадкової смуги, перону. Після виконання цих робіт буде
проведена заміна світлосигнального обладнання та збудований новий пасажирській
термінал з міжнародним рівнем комфортності «С». Все це дасть змогу аеропорту
експлуатувати повітряні судна типу «BOEING-737», «AEROBUS-320». Враховуючи
вигідне розташування, близькість до кордонів Євросоюзу, значний попит на
авіаційні перевезення, туристичніератори України включають у свої програми
відкриття нових авіарейсів з аеропорту Чернівці, а саме : Росія, Іспанія,
Португалія, Італія,Єгипет, тощо. Все це дає надію на подальший сталий розвиток
Чернівецького аеропорту, який стане візитною карткою Буковини, станом сучасних
технологій та іновацій.
Площі
Центр Чернівців уособлює Центральна площа, у минулому майдан Ринок або Рінґпляц, що є
серцем міста ось уже майже два століття. Ідея створення площі зародилась у
самого австрійського цісаря Йосифа ІІ. У 1787 р. під час відвідин Чернівців він
запропонував створити на тодішній південній околиці міста просторий майдан, де
можна було б проводити ярмарки і де працював би ринок. Вже принаймні в перші
десятиліття ХІХ ст. майдан набув статусу головного, про що зазначив у своєму
щоденнику під час подорожі містом у серпні 1817 р. цісар Франц І.
Архітектурний
ансамбль майдану Ринок, що почав формуватися на рубежі XVIII-ХІХ ст., став
уособлювати нове обличчя міста. Однак справді європейського вигляду площа
набула лише після спорудження тут у 40-х роках ХІХ ст. ратуші, яка назавжди
закріпила за майданом статус центру Чернівців й головного осередку міського
життя. Вона побудована в стилі пізнього
класицизму з високою баштою та внутрішнім двориком. Сьогодні з балкона башти
кожної днини, рівно о 12-ій, на всі чотири сторони міста лунає мелодія
«Марічки», яку виграє на трубі сурмач у буковинському народному вбранні.
На початку
австрійського періоду там, де тепер Театральна
площа, була околиця міста, за якою починався густий ліс. У середині XIX
ст. на майдані торгували зерном, а пізніше — рибою, тож він став називатися
Рибним — Фішпляцом. Активна забудова площі розпочалася на початку XX ст. Перевтілення
цієї містечково-базарної площі в імпозантний і стильний європейський майдан
відбулося завдяки спорудженню тут протягом 1904—1905 рр. нового міського
театру. Споруда музично-драматичного театру є однією з найвідоміших пам'яток
архітектури, яка прикрашає місто. Чернівецький театр — творіння знаменитої
віденської фірми Фельнера і Гельмера. Він постав за якихось два роки і за
архітектурою та інтер'єром не поступався перед
кращими театрами Європи. Про це втілення мистецьких амбіцій чернівчан гарно
висловився австрійський публіцист Г. Гайнцен: «Чернівецький театр — це мрія з
оксамиту і золота, спроектована віденськими архітекторами Гельмером і
Фельнером. І все ж їх запросили на роботу в Чернівці лише після того, як були
споруджені за їхніми проектами театри у Відні й Одесі. Чернівецький театр — то
пам'ятник обізнаним із культурою чернівчанам, які понад усе боялись набути
репутації провінції і палко прагнули ні в чому не поступатися шановному
метрополю Відню».
Площа
Філармонії - затишна і кокетлива. Не дивно, що
вона (до речі, одна з найстаріших у місті) так часто змінюнала своє
„прізвище": була то Рудольфпляц, то Дачія, потім - площею Перемоги. Хоча
старожили по-свійськи називали це місце Мельпляц, Мучна площа. Саме мукою
торгували тут у першій половині XIX століття, коли цей клаптик землі взяли під
варту: порохівня, продуктовий склад (1777р.), цегельня, а ще військові казарми
(1787 р.) та в'язниця (1787 р.). Невеселе оточення, що й казати. Ситуація
змінилася лише в 60-х роках XIX століття, коли Мельпляц стала не околицею, а
практично центром міста. Казарми
та порохові склади переселилися на територію сучасного парку ім. Шевченка, на
місці в'язниці виросла чепурна кам'яниця готелю „Національ" (вул. Л.
Толстого, 2, нині це один з корпусів фінансово-юридичного університету).
Буковина
- пісенний край. Чи дзвінке повітря з поблизьких Карпат тому причиною, чи дивна
суміш говірок та мелосів представників безлічі народів, що здавна мирно
співіснували на цій землі, та кожен буковинець - музика в душі. Ну добре, майже
кожний. В далекому 1862 році чернівчани створили „Товариство сприяння музичному
мистецтву", а у квітні 1876 року на Мучній площі заклали перший камінь у
фундамент майбутнього притулку товариства. Урочиста подія відбулася під звуки
"Хвали музики", яку скомпонував керівник товариства, композитор
Алальберт Гржімалі. В грудні 1877
року будівля була готова. Її стіни та зали, які розмалював професор історичного
живопису Карл Йобст, пам'ятають найзначніших музичних зірок XIX століття:
Соломію Крушельницьку, Енріке Карузо, Артура Рубінштейна... Пройде більше ста
років, і це приміщення, віддане Чернівецькій філармонії, позичить своє ім'я для
площі, на якій стоїть. Фасад
філармонії, як груди старого солдата, прикрашають ордени-меморіальні дошки: на
честь перебування Миколи Лисенка 1904 року, в пам'ять засідання Ради військових
депутатів 1917 року та на честь видатної артистки Чернівецького єврейського
театру Сіді Таль. Найяскравішою примою Чернівецького єврейського театру була в
30-60-х роках XX століття Сіді Таль (справжнє ім'я Сореле Біркенталь, 8.09.1912
- 17.08.1983). Грою корінної чернівчанки
захоплювалися Леонід Утьосов і Аркадій Райкін. Соломон Міхоелс закликав
записувати її ролі на платівки, щоб донести цей скарб до нащадків. Спектаклі
єврейського театру, де вона грала, - до речі, останнього в Україні, закритого в
1950-х,- завжди були для міста подією. Слава
Сіді Таль гриміла і в румунські, і в радянські часи: вона отримала звання
заслуженої артистки УРСР. Тарапунька та Штепсель (відомі радянські коміки)
писали: „Ми побачили на сцені великого майстра перевтілювань, акторку широкого
діапазону. З незвичною простотою та виразністю вона читала монологи, співала
народні пісні, танцювала... І все це вона робила з великим блиском, талантом,
викликаючи захоплення публіки". В її честь названа одна з вулиць міста та
встановлена зірка на Театральній площі.
За молдавсько-турецьких
часів до кінця XVIII ст. Чернівці своїм виглядом нагадували радше велике село.
Розкидані поміж пагорбами хатини міщан були оточені городами та садками, тож до
такої забудови якнайменше пасувало поняття «архітектурний ансамбль». Тодішнє середмістя
охоплювало невелику територію схилу та низини в районі сучасних вулиць Головної
(на самому початку), Шолом-Алейхема, А. Барбюса, Петра Сагайдачного, Турецької
та прилеглих до них вуличок і провулків.
Єдиним
з трьох майданів тодішніх Чернівців, що зберігся дотепер, є Турецька площа. За австрійської
доби вона була безіменна, але вирізнялася своєрідними «турецькими» назвами.
Тут пролягала
вулиця Турецька. Ця старовинна назва зникла з карти міста лише за радянського
часу та знову з’явилася на початку 1990-х. Сьогодні, як і колись, ця вулиця
збігає з півдня до площі попід Турецький міст. Біля мосту знаходиться криниця,
яку чернівчани за традицією називають Турецькою. Поруч з нею стоять Турецькі
лазні, куди ще й досі ходять попаритися. Всі ці назви пов’язані з турецьким
військовим гарнізоном, який був розквартирований у Чернівцях на початку XVIII
ст. Саме туркам міські легенди приписують спорудження мурованої криниці та
добротного кам’яного резервуару для води, а також мурованого мосту над вулицею
Турецькою. Першою ланкою в цьому ланцюгу «турецьких» назв була Турецька
криниця, що слугує городянам уже не одне століття, і яку за її тривалий вік
неодноразово перебудовували. Ще з австрійських часів її шпиль увінчував
півмісяць, надаючи їй екзотичного «турецького» вигляду. Це й визначило її
назву, а попервах криницю називали Господарською чи Княжою – від назви церкви,
яка колись стояла поруч. У 1793 році криниця була капітально відремонтована і
неподалік був установлений пост жандарма, який мав слідкувати, щоб воду брали
лише для пиття. Криниця довгий час була місцем, де православні християни
святкували Водохрещення. Воду з джерела брали також для єврейської мікви –
ритуального басейну іудеїв.
З
криницею пов’язана романтична легенда про кохання турецького паші до простої
української дівчини. Зустрівши її якось біля криниці, де красуня брала воду,
він до нестями закохався в неї та запропонував стати однією з його дружин.
Горда дівчина відмовила йому. Тоді паша заборонив міщанам брати з криниці воду.
На другий день дівчина прийшла до
криниці, але коли зраділий паша підійшов до неї, вона кинулась у криницю і
втопилася.
На
стику вулиць П. Сагайдачного і Турецької колись стояла дерев’яна церква Успіння
Богородиці. Побудована між 1709 і 1716 рр. молдавським господарем Ніколаєм
Маврокордатом, вона носила назву Господарської чи Княжої і користувалась
значними привілеями. Ця церква належала до дерев’яних храмів Буковини хатнього
типу й була подібна до церкви Святого Миколая, яка, до речі, й сьогодні
знаходиться на старому місці. На відміну від неї церкву Успіня Богородиці у
1876 р. перенесли на міську околицю – Калічанку, де вона знаходиться й тепер.
До 600-літнього
ювілею міста Турецька площа була реконструйована. Тут капітально відремонтували
Турецьку криницю та відновили резервуар для води біля неї, на майданчику з
північного боку збудували фонтан на взірець давньоримських руїн, а на крутому
схилі біля мосту розмістили квітковий годинник. Посеред площі зостався великий
залізний велосипед, «забутий Гулівером». Тож площа набула вишуканого вигляду зі
старовинним шармом і стала улюбленим місцем відпочинку чернівчан.
Церкви 
Соборна площа
це найбільший майдан міста. Колись тут був, пустир на якому влаштовували
ярмарки які супроводжувались музикою, штовханиною і розвагами. Його влаштовували
влітку кожного року протягом 14 днів. На тимчасових дерев'яних
помостах, прямо під відкритим небом, виступали мандрівні артисти і народні
музики.
Нинішня площа
Соборна є найвищою точкою у центрі Чернівців (225 метрів). Тут розташовувся
один із найстаріших ринків у місті, де торгувалося дровами. Через це колись
площа називалася Гольцпляц ("Дерев'яна" або "Дров'яна").
Згодом, коли тут розташувалися карний суд та тюрма, площа називалася
Крімінальпляц, і лише у 1875 році вона отримала ім'я Аустрія пляц на честь
сотої річниці австрійського правління в Буковині.
З цієї нагоди в
середині площі встановлено восьмиметрову скульптуру "Австрії".
Скульптуру створив скульптор Карл Пекарі з карарського мармуру, видобутого
поблизу Неаполя. Ця скульптура дещо нагадувала імператрицю Марію-Терезу в
образі античної богині, за чийого правління Буковина стала частиною Австрії.
Демонтований у часи румунської окупації Буковини (1918-1940 рр.) монумент довгі
роки вважали втраченим. За свідченнями очевидців тих подій, 2,5-метрову статую
скинули із шестиметрового кам’яного постаменту та виволокли в невідомому
напрямку. Саме тоді статуя позбулася голови, рук і австрійського герба. Цікаві
документальні згадки про ставлення до пам’ятника пересічних буковинців залишив
у своїх спогадах останній глава крайової австрійської адміністрації фон Ецдорф,
який через епідемію інфлюенци на три тижні затримався в Чернівцях уже після
приходу румунів. Здійснюючи об’їзд крайової столиці Буковини востаннє перед
відбуттям до Відня, він зауважив групу осіб у селянському вбранні, члени якої
стояли навколішки перед величним постаментом імператриці на площі Остеррайх. На
запитання намісника, що вони
роблять, ті охоче відповіли: “Молимося до матінки Австрії, на кого вона нас
покидає”.
Проте виявилося, що пам’ятники, як і рукописи,
зникають не назавжди. Унікальну статую часів Австро-Угорщини знайшли 2003 року
під час будівельних робіт у подвір’ї Чернівецької філії “Укрсоцбанку”, де вона
пролежала закопаною в землю понад 80 років. (Раніше в цьому приміщенні був
буковинський Промисловий музей). Мармурова фігура жінки виявилася без рук і
голови, а про австрійський герб нагадували лише залишки орлиних кігтів і
крил. Чернівці чи не єдине місто, де
будівля тюрми знаходиться на центральному майдані міста. Ще в 1819 році на
площі було збудовано Будівлю земельного карного суду та тюрми, що досі виконує
свою початкову функцію.
З а радянських
часів на цій самій площі був споруджений обеліск Перемоги (1946). А блакитна
чотирьох поверхова споруда біля обеліска – будинок колишнього буковинського
Ландтагу (органу провінціального самоврядування). Проект будівлі був
підготовлений Йозефом Главкою разом із Гаубіцом. Сама споруда виконана у
строгих класичних формах між 1869-1873 роками. Колони центрального ризаліту,
тимпани та сандраки над вікнами другого поверху – все це надає споруді
урочистості та величності. Нині тут знаходиться чотирнадцятий корпус
Чернівецького Національного Університету.
Поряд з Соборною площею заходився
пам’ятник полеглим воїнам-буковинцям 41-го піхотного полку, відомий як «Чорний
орел», який було встановлено за кошти міської громади 1902 року. У цьому полку
служили буковинці різних національностей: українці, молдовани, євреї. Монумент,
спорудили на розі нинішніх вулиць Головної та Червоноармійської (колишньої
Великокучурівської) за ініціативою представників громадськості краю та
офіцерського корпусу 41-го піхотного полку з нагоди 200-річчя його заснування,
та проіснував неповних півстоліття. Десятиметровий обеліск із бронзовою фігурою
орла нагорі, який розпростертими крильми захищає полкове знамено, проектував
віденський архітектор, чернівчанин за походженням Оскар Ласке. Автор проекту –
колишній офіцер цього елітного військового підрозділу – відмовився від грошової
винагороди за свою роботу. Перший камінь у фундамент майбутньої споруди заклали
26 квітня 1901 року – в день освячення нового полкового прапора. Тримовний
(німецькою, українською та румунською) напис на його цоколі сповіщав: “Полеглим
на полю слави синам – борцям 41-го піхотного полку імені архікнязя Євгена.
Вдячна Буковина”.
Переживши
лихоліття двох найстрашніших в історії людства світових воєн, кількаразову
зміну державної приналежності буковинських теренів, “Чорний орел” упав жертвою
новітніх вандалів. У ніч із 13 проти 14 грудня 1949 року, згідно з рішенням
виконкому Чернівецької міськради депутатів трудящих “Про асигнування коштів на
знесення пам’ятника на розі вулиць Леніна і Сталіна” та “з метою благоустрою
площі на розі вулиць...”, монумент військової слави по-злодійськи демонтували.
Чим не догодили трудящим знані в краї Юрій Федькович, Юліан і Стефан
Кобилянські, три представники сімейства Воробкевичів, Поповичів, полковий лікар
Володимир Залозецький, які в різний час служили саме в цьому військовому
формуванні, як і тисячі полеглих у боях буковинців, не зрозуміло й досі. Існує
версія, згідно з якою “Чорного орла” знищили за особистою вказівкою Микити
Хрущова. Перебуваючи проїздом у Чернівцях, пролетарський вождь звернув увагу
місцевих партфункціонерів на “фашистську”, як він висловився, символіку в
самісінькому центрі міста. Натяк зрозуміли швидко. В Державному архіві Чернівецької
області зберігають протокол №38 засідання виконкому Чернівецької міськради, що
містить проект рішення, в якому, зокрема, зазначено: “У зв’язку з
розпорядженням уряду УРСР пам’ятник необхідно знести”, оскільки 41-й полк
нібито брав участь у придушенні революційних повстань в Європі 1830-го та 1848
років.
Силами
представників громадськості та міської влади, які порушили понад 40-річний
період замовчування, 14 грудня 1991 року на місці зруйнованого постаменту
встановили пам’ятний хрест. Вже довгі роки точиться дискусія про відновлення
пам’ятника, але нажаль окрім установлення дерев’яного Христа справа далі не
пішла. Скільки вже було створено громадських комісій, але віз і нині там.
Дерев'яний храм
Св. Миколи - найстарша будівля в місті (відновлена після пожежі 1992 р.).
Виконане в характерному для Буковини зрубному (хатньому) стилі.Цей старовинний
храм молдавсько-турецького періоду з’явився в 1607 р. на міській околиці біля
«дороги на Гореч» (інформація з книги Василя Селезінки «Місто моєї любові»). По
архітектурній композиції – це однорівневе спорудження без купола, стіни якого
складені з дубових брусів у зруб, а дах покритий дранкою та увінчано трьома
кутими хрестами. Спочатку біля церкви стояла дерев'яна дзвіниця на три дзвони,
а в 1868 р. на її місці спорудили мурованну дзвіницю, яка збереглася до наших
днів.Міські легенди називають церкву «козацькою». Нібито тут у різні часи молилися
великі гетьмани Петро Сагайдачний в 1621 році під
час Хотинської війни і Іван Мазепа після Полтавської битви 1709 року, в ній
відспівували старшого сина Богдана Хмельницького.
Існують кілька
версій щодо створення та будівництва храму. Одна з них твердить, що храм було
перенесено з первісного місця, але цій версії суперечать факти іншої. Коли
реставратори Укрзахідпроектреставрації в 1990 році досліджували об’єкт, було
доведено, що святиня після зведення багато разів ремонтувалась та змінювалась.
Спеціалісти вивчили кожний сантиметр церкви, так і не знайшовши обов’язкові
позначки, які ставили на храмах при їх перенесенні. Тому храм завжди стояв на
своєму місці.
До
реєстру національного культурного надбання церква потрапила лише 24 липня 1964
року. 21 листопада
1992 року церква згоріла відсотків на 70, хоча пожежники приїхали вчасно.
Пережив нещастя лише намет, а от стіни сильно погоріли, а дах і зовсім
перетворився в попіл. Відновили святиню з попелу майстри з Буковинських Карпат,
реставрували використовуючи технологію того століття. Освятили церкву 4 грудня
1996 року, відтоді вона знову відкрита для богослужінь. Реставрацію не пережили
роботи виконані наприкінці ХІХ століття, в той час стіни церкви були розписані
геометричними орнаментами. Всередині храму можна побачити стіни в народних
килимах, масу пластикових квітів, лавиці по периметру, а загалом там строкато і
тісно.
Успенська дерев'яна
церква (не плутати з її мурованою сестрою) - одна з
найстаріших релігійних споруд Чернівців. Звичайно, вона поступається у віці
Миколаївській, та навіть церкві на Горечі, але все-таки - 1783 рік! Щоправда, зараз
деякі чернівецькі історики висувають нову гіпотезу щодо віку храму: стара
версія, що церква як стояла тут в 1783р., так і стоїть, зараз відсунута на задній
план новими здогадками. За ними святиню звели в центрі тодішнього міста, біля
Турецького моста в 1735р., але згодом за наказом австрійської влади перенесли
на край міста.Ще одне припущення стосується "будівельної бригади", що
зводила храм: в Чернівцях збереглося кілька церков хатнього типу, і одна з них,
Троїцька на Клокучці, досить схожа на Успенську, та й зведена приблизно в той
самий час.
Успенська
церква, як і всі хатнього типу, зовсім невелика, тризрубна, з квадратним у
плані бабинцем та п'ятикутною апсидою. Зведена вона на кам'яному фундаменті.
Характерна риса всіх таких храмів - дуже високий дах. Ще одна характерна риса -
маленькі віконця десь під самою стелею, що ледь виглядують з-під схила даху. Ну
і останній "спеціалітет" - вхід до храму зроблено з південної
сторони. Відсутність бані ще не означає, що дах тут без заломів. Навіть з двома
- але помітно це лише зсередини церкви. Храм відкривають лише о дев'ятій ранку
в неділю та на великі православні свята. Церква діяла до 1950р., коли її
закрили радянські чиновники. Наступні 20 років храм слугував складом
продтоварів. Церква потроху помирала.
Як пише
В. Ботюк, в цей час розібрали дзвіницю церкви та вкрали чотири древніх дзвони.
А коли згнив дах і зберігати продукти в храмі стало невигідно, склад з
приміщення виїхав, залишивши церкву відкритою для всіх.
Статус
пам'ятника архітектури церква отримала в 1974р. - медаллю на груди лягла
охоронна табличка, а бонусом - і замок на двері. Хоча було вже пізно.
За
української незалежності храм відкрили на прохання жителів Калічанки. Громада
відновила храм, викопала поруч з ним, при
дорозі, криницю, очистила територію від чагарників, в 1994р. звела нову
дзвіницю. Зараз сюди приходять православні Київського патріархату.
На вулиці
Троянівській, розташована цінна історична пам'ятка - церква Різдва Пресвятої Богородиці та чоловічий монастир
«Гореча».
Монастир з'явився завдяки монахові-відлюднику, який
оселився тут ще на початку XVIII століття, а навколо нього об'єдналося 20 ченців.
Ще 1730 року митрополит Молдавський і Сучавський Антоній
розпорядився спорудити дерев'яну церкву та келії в скиті Гореча, що виник 1712
року. Майже через чотири десятиліття 1767 року на місці дерев'яної церкви
збудовано мурований храм Різдва Пресвятої Богородиці, який зберігся до нашого
часу. Це була перша кам'яна споруда Чернівців. На жаль, 1785 року монастиря не
стало. Але церква і далі продовжувала існувати. Найцікавіше те, що церква
ніколи не зачинялася. Навіть за радянських часів, коли майже всі церкви
закрили, у церкві Різдва Пресвятої Богородиці відбувалися богослужіння, святили
паску, хрестили дітей. 1995 року вирішили відновити монастир, і ось вже 13 років
існує чоловічий монастир «Гореча», в якому перебувають 12 ченців.
Свято-Спиридонівська церква є пам’яткою архітектури місцевого значення. Побудована у
1715 році і є прикладом традиційного для Буковини безкупольного дерев’яного
храму так званого «хатнього» типу. Спиридонівську церкву в Долішніх Шерівцях було збудовано
та облаштовано на кошти господаря Молдавського князівства Миколи Маврокордата
1715 року. А в 1782 її перенесли в Долішні Ширівці, на нинішнє місце. Стосовно
церкви існує легенда, нібито церква була принесена водою. В цьому впевнені
майже всі прихожани церкви. І дійсно, в легенді є доля правди. Церква була
перенесена у Долішні Шерівці з місця, біля якого знаходилася турецька криниця.
Є ймовірність, що церкву доставили на теперішнє місце саме по воді, бо
досконалих транспортних засобів на той момент звичайно не існувало. Церква має кам’яний фундамент, є тризрубною з
квадратним бабинцем, трохи більш широкою навою та п’ятигранною апсидою. Під високим вкритим ґонтом дахом заховані пірамідальні
верхи зрубів. Над дахом підвищується декоративна главка, зсунута до сходу.
Пізніше церква зазнала перебудови: був перероблений та збільшений бабинець,
розтесані вікна, зруби обшиті тесом. Кронштейни, що підтримували винос даху,
замінено дерев’яними стовпами.
Дерев’яна, квадратна у плані дзвіниця розташована на
південний захід від церкви. Дзвіниця двоярусна, каркасна, обшита тесом, з
прорізями-голосниками у верхній частині. Дзвіниця
церкви також овіяна легендами. Кажуть, що вона має певні чудодійні властивості,
а саме: своїм дзвоном вона відганяє чорні хмари, які є провісниками грози чи
граду. Але діє це лише
тоді, коли хмари ще далеко. Зараз церква знаходиться у процесі реставрації.
Старий ґонт вже замінено на новий. Йде оббивка зрубів тесом із свіжого дерева.
У середині XIX
ст. у чернівецьких вірмен-католиків визріла потреба мати свій храм. Для його
проектування був запрошений чеський архітектор Йосеф Главка, який тоді працював
над Резиденцією Буковинських митрополитів. Будівництво церкви розпочалось у
1869 р. в історичному вірменському кварталі, а 9 жовтня 1875 р. творіння
геніального Главки було урочисто освячене на честь Святих Апостолів Петра і
Павла. В архітектурній композиції Вірменської
церкви Йозеф Главка оригінально поєднав елементи романського,
візантійського й готичного стилів, характерні для середньовічних буковинських
монастирів, із традиціями вірменського культового зодчества. Завдяки чудовій
акустиці храм від самого початку використовували як концертну залу: тут
влаштовували вечори церковного співу і музики, звучав орган. Сьогодні у
колишній церкві знаходиться органний зал Чернівецької обласної філармонії.
Кафедральний собор
Святого Духа. Головним православним храмом Чернівців
є Кафедральний собор Святого Духа. Перший камінь у його фундамент був
закладений у липні 1844 року. Будівництво велося під наглядом крайового
інженера А. Маріна та віденського архітектора
А. Рьолля, а у 1860 році за проектом Йосефа Главки було перебудовано фасад
храму. Через 20 років після початку робіт у липні 1864 р. владика Євген Гакман
освятив Кафедральний собор. Проте внутрішні оздоблювальні роботи продовжувались
аж до кінця століття. Так, ще у 1892-1896 рр. група художників із Відня
розписувала стіни. Собор вражає своєю величною красою. Він побудований у стилі
італійського Ренесансу, причому за основу був узятий один з проектів
Петербурзького Ісаківського Собору, подарований єпископу Є. Гакману під час
його паломництва до Троїце-Сергієвої Лаври. Домінантою архітектурної композиції
собору є монументальний купол заввишки 46 м. Крім нього церкву увінчують ще два
куполи, а також дві вежі-дзвіниці угорі з боків фасаду. У березні 2006 року
біля храму було встановлено пам’ятник першому митрополиту Буковинської
православної митрополії Євгену Гакману.
Костел Воздвиження Святого
Хреста. Римо-католицький
Костел Воздвиження Святого Хреста – перший мурований храм чернівецького
середмістя. Будувати його почали у 1787 р. за дорученням австрійського цісаря
Йосифа ІІ, який роком раніше відвідав Чернівці. Імператор сам визначив місце
для нового кам’яного храму та не пожалкував на будівництво грошей. Зводити
костел взялися одразу ж, але будували надто довго – аж 27 років! Йому постійно
не щастило: то через прорахунки архітекторів двічі обвалювалась вежа, то потім
він горів.
Храм збудований в єзуїтському стилі. Прототипом його є
костел в Римі. Цьому стилю підпорядкований живопис, скульптура, прикладне
мистецтво храму. Він також увібрав в себе багато барочних мотивів. Фрескові
розписи на стінах і стелі заповнені стилізованими квітковими мотивами, які
символізують вічне дерево, дерево життя. Вражають сім неоготичних вівтарів, а
також орган, який ще в 70-х роках ХІХ ст. здобув дві медалі, у Відні та Парижі,
як найкращий за тембром європейський орган.
Кафедральний
собор Cвятої Параскеви.
Парафіяльна церква Святої Параскеви – перший православний мурований храм у
Чернівцях. Будівництво собору розпочалося у 1844 р. на місці старої дерев'яної
церкви з ініціативи настоятеля храму отця Андрія Василовича і велося значною
мірою його коштом. Завершити будівництво, яке затяглося майже на два
десятиліття, допоміг Буковинський православний релігійний фонд. Саме у церкві Параскеви відбулася подія, яка
стала знаковою для пробудження найчисельнішої національної громади Буковини:
місцеві русини вперше усвідомили себе українцями. Це сталося 29 лютого 1864 р.,
коли у щойно збудованому храмі урочисто вшанували третю роковину смерті
Великого Кобзаря. Миколаївський кафедральний собор.
Православну румунську національну традицію на Буковині
уособлює Собор Святого Миколая.
Він був побудований у 1939 р. за зразком одного із шедеврів румунського
середньовічного зодчества – храма в Куртя-де-Арджеш. На зв'язок із румунською культовою
архітектурою вказують оригінальні «кручені» бані церкви. Цьому собору випало
бути одним із небагатьох чернівецьких храмів, який за радянської доби не
закрили, і де не переривалося служіння Богу. Завдяки цьому всередині зберігся
самобутній інтер'єр буковинської церкви першої половини XX ст., зокрема
старовинний різний іконостас та вітражі під банями. Також вціліли мощі Святих
мучеників, ікони, бронзове панікадило, підсвічники та інше церковне начиння.
Успенська
греко-католицька церква.
На перших порах греко-католицька громада Чернівців ходила молитися до
римо-католицького костелу Воздвиження Святого Хреста, де мала свій вівтар. У
1820 р. заможний городянин Тадей Туркул надав для майбутнього уніатського храму
власну ділянку, яка знаходилася неподалік на схід від майдану Ринок, й
пожертвував на будівництво значні кошти. Трохи більше як через рік, 10 червня
1821 р., чернівецькі греко-католики урочисто увійшли до свого нового храму.
Простоявши понад сто років, церква була істотно перебудована у стилі
українського бароко за проектом відомого вченого та політика, чернівчанина
Володимира Залозецького. У 1937 р. оновлений храм був освячений на честь
великого церковногосвята Успіня Пресвятої Богородиці, надзвичайно шанованого
в українській церковній календарній традиції.
Семінарська
церква Трьох Святителів.
Церква Трьох Святителів разом із семінарським корпусом входять до складу
архітектурного ансамблю колишньої Резиденції православних митрополитів
Буковини, де сьогодні знаходиться Чернівецький університет. Перший камінь у
фундамент храму заклав владика Євген Гакман у квітні 1867 р. Над його
інтер’єром працювало кілька фахівців високого рівня. Церкву розписував
маляр-професор із Відня Карл Йобст. Його пензлю належать темперні розписи з
біблійними сюжетами. Завдяки чудовій акустиці до храму залюбки приходили
послухати службу чернівецькі шанувальники церковного співу, які нині знову
отримали таку нагоду.
У 1993 р. після
часів радянського атеїзму було відновлено теологічне відділення у складі
філософсько-теологічного факультету Чернівецького університету, а у церкві
Трьох Святителів відродилися богослужіння, які так само проводять
студенти-теологи та їхні духовні наставники-викладачі.
Костел
Серце Ісуса. Потреба у
будівництві нового та просторішого храму визріла серед чернівецьких
римо-католиків ще у середині XIX ст. Проте лише у 1894 р., завдяки клопотанню місіонерів ордену єзуїтів, було зведено
монастирський комплекс із стильним
костелом, який освятили на честь Пресвятого Серця Господа Ісуса. Проект храму
розробив професор Йозеф Ляйцнер – директор Чернівецької школи ремесел. Костел
був побудований на зразок кращих готичних храмів Центрально-Східної Європи: мав стрункі неоготичні форми,
витончений інтер’єр, різнобарвні вітражі. Завдяки своєму незвичному для
православного краю виглядові храм Серця Ісуса одразу ж став однією з
архітектурних родзинок столиці Буковини.
За радянської доби будівлю єзуїтського костелу
влада спершу передала Православній церкві, але потім тут розмістився Державний
архів Чернівецької області. Нині прийняте рішення повернути культову споруду
релігійній громаді міста.
Колишня
синагога. У 1877 р.
єврейська громада міста отримала свій головний храм, у якому збиралися для
молитви чернівецькі іудеї-реформісти. Темпль
колись був однією з найстильніших культових споруд старого міста. Сьогодні тут
знаходиться кінотеатр «Чернівці», у якому ледве розпізнаються риси колишньої
іудейської святині. Храм був збудований за проектом відомого львівського
архітектора, професора Юліана Захаревича. В архітектурній композиції будівлі
переплітались елементи ренесансу й готики з екзотичними мавританськими мотивами.
Її стіни завершувалися граційними вежами-мінаретами, а посередині
даху височів величезний орнаментований мідний купол зі шпилем, який увінчувала
зірка Давида.
На початку Другої світової війни, у липні 1941 р.,
німецько-румунські війська спалили цей храм. Після повернення радянської влади
була спроба підірвати Темпль, але він встояв і тривалий час лишався частково
зруйнований. У 1959 р. у колишній синагозі відкрили кінотеатр, який чернівчани на згадку
про минуле охрестили «кіногогою».
Комментариев нет:
Отправить комментарий