Глибокого
огляду депортації населення, які випали на долю буковинців у ХХ столітті, досі
з науковців не робив. Були, звичайно, спроби оглянути без зайвої деталізації
окремі періоди буковинської історії, але вони не вичерпували теми. Складність
проблеми полягає в тому, що в ХХ столітті на Буковині, наприклад, шість разів
мінялась державна влада і кожного разу вона була чужою, не українською.
Починаючи з 1 серпня 1914 року, початку Першої світової війни,Буковина і Бессара-
бія, а потім і вся територія тодішньої України стали тереном
воєнних дій. Зокрема,Чернівці
і північні райони Буковини тричі переходили із рук в руки австрійської та
російської армій. І кожного разу вступ тих чи інших військ на ці території супроводжувався
не тільки вбивствами, руйнуваннями і грабежами, а й політичними репресіями,коли
прихильників Австро – Угорщини чи Росії воюючі сторони вишукували,
заарештовували і карали тюрмами, шибеницями або депортаціями у концентраційні
табори, що знаходилися у глибоких тилах воюючих держав. Зокрема, австрійцями із
прифронтової зони в концентраційні табори були евакуйовані жителі міст і сіл
Буковини, здебільшого українці. Треба сказати, що росіяни
проводили на окупованих територіях не кращу політику. Вони виловлювали «
неблагонадійних» і вивозили на Урал, в Астрахань, Семипалатинськ та інші місця.
Встановлення
радянської влади в північній частині Буковини і в Бессарабії, яке відбулося 28
червня 1940 року, в органах масової інформації, в усній і письмовій
комуністичній пропаганді показувалось як велике щастя, що випало на долю
громадян цих регіонів, як визволення з капіталістичного ярма, з іноземної
неволі.
Влившись у велетенську країну, громадяни цих регіонів
мали б радіти. По – перше, що з ‘єдналися з кровними братами, по – друге, що
тепер вони мають надійний захист від будь – яких іноземних поневолювачів, по –
третє, що відтепер вони стали господарями і своєї долі, і своєї країни. На
перших порах здавалось, що ці пропагандистські заяви мали під собою достатньо
міцний грунт, відповідали дійсному стану речей. Та не минуло й тижня після
встановлення радянської влади, як почалася чистка області від різного роду «
антирадянських елементів». Репресивна сталінська машина була спрямована в першу
чергу на людей грамотних і заможних. Соціально небезпечними елементами
оголошувались всі колишні службовці, громадські активісти, члени всіх колишніх
партій (навіть члени румунської компартії), церковнослужителі, «вищий» і
«середній» клас підприємництва. Все потенційно неблагонадійне обліковувалося і
репресувалося.
Так за даними чернівецьких науковців, спираючись на
архівні матеріали, на території Чернівецької області в 40-х роках минулого
століття проживало 1553 сім’ї колишніх активних членів «нерадянських політичних
партій» з кількістю членів сімей 5115 осіб. Окрім індивідуальних арештів, в
області проводились масові депортації громадян у віддалені райони СРСР.
Перша
депортація відбулася 21 травня 1941 року, коли із Садгірського, Глибоцького,
Чернівецького, Герцаївського і Строжинецького районів було виселено 181 сім’ю,
загальною кількістю 516 осіб, серед яких було 210
дітей. В основному тих громадян, члени сімей котрих хотіли з'єднатися зі своїми
родичами в Румунії і пробували нелегально перейти кордон, оскільки легально
вирішити цю справу не вдавалося. До кожного району були призначені
відповідальні за проведення операції, які не пізніше 21 травня мали виїхати на
місця. Вони складали оперативні плани, в яких передбачалася мобілізація
необхідної кількості гужового транспорту, оперативного і рядового складу УНКВД,
партійно – комсомольського і радянського активу. Всього 36 вагонів з
депортованими направлялися до Комі АРСР, Красноярського краю та Кіровської
області. Обмежений час на зібрання, обмеження щодо речей і не зважання на вік і
хвороби.
Друга
депортація громадян області була проведена 13 – 15 червня 1941 року, коли у
віддалені райони СРСР було вивезено 2279 сімей, або 7729, з яких 604 чоловіки,
голови сімей, були відправлені в тюрми та виправно – трудові табори НКВС СРСР,
де майже загинули. Масштабна «операція» другого етапу вивезення так званих
«ворогів народу» ретельно готувалася напередодні в умовах абсолютної
секретності на об’єднаному засіданні бюро Чернівецького обкому КП(б)У та
облвиконкому. Для забезпечення проведення виселення, крім оперативного складу
НКВД,було виділено 3 тис.комуністів і комсомольців, та 121 представників
місцевого активу, проведено інструктивні наради партактиву,мобілізовано 269
автомашин, 2803 підводи та необхідна кількість залізничних вагонів. В
результаті у ніч з 13 на 14 червня було вивезено товарними вагонами із
чернівецького залізничного вокзалу. За спогадами вчителя с. Купка Плевана В.Р.,
13 червня 1941 р. представник сільської ради та кілька військових обходили
будинки, давали 30 хв. на збори і під конвоєм, як злочинців, відправляли людей
на станцію. Найстаршому було 80 років, меншому — кілька місяців. Тієї ж ночі
прийшли і за чернівчанином Петером Демантом (його книга, документальний роман
«Зекамерон XX» про життя каторжанина, в українському перекладі з вагомою
післямовою Юрія Чорнея, нещодавно презентувалася у муніципальній бібліотеці
Чернівецьким видавництвом «Книги-ХХІ»). Депортації підлягали також ті, хто
порушував паспортний режим, всі соціально – небезпечні та підозрілі особи. Коли
заходили в якусь хату, заарештовували всіх, навіть тих, хто жодного відношення
до сімей господарів не мав. Так, одна з працівниць по найму депортована разом з
родиною господаря. Каральні органи пильно стежили за реакцією населення на цю
акцію.На зібраннях виступали спеціально підібрані і добре проінструктовані «
активісти», які в своїх промовах схвалювали висилку «буржуїв» і « куркулів»,
представляли цю акцію втіленням волі всього народу, заявляючи, що, «вони давно
чекали моменту розрахуватися зі своїми гнобителями».
Третя масова депортація громадян області, які
перебували в тюрмах і під слідством, відбувалася уже на другому тижні війни. Із
Хотинської тюрми у м. Кам’янець – Подільський було евакуйовано машинами 178 в’язнів,
1 липня із Чернівців ешелоном евакуйовано 405 в’язнів і 3 липня із
чернівецьких тюрем було евакуйовано пішим порядком 877 в’язнів. Отже, разом
1460 осіб. Чимало з тих, що відправлялися з тюрем пішки, потрапили під
бомбардування ворожої авіації, втекли з колони, повернулися додому і розповіли
про все те, що їм довелося пережити в тюрмах і в поході.
Четверта післявоєнна найбільша масова
депортація буковинців відбулася у жовтні 1947 року. Із області було вивезено
613 сімей, або 1627 громадян різного віку, що особливо різко позначилося на
зменшенні кількості патріотично налаштованих буковинців.
Також слід
згадати і депортацію євреїв з Буковини під час Великої Вітчизняної війни.
Перші
депортовані з Буковини євреї почали прибувати на територію Вінниччини ще влітку
1941 р. Згідно зі звітом айнзацгрупи D поліції
безпеки та СД від 2 вересня 1941 р. румуни перегнали на Вінниччину з
Бессарабії та Буковини близько 35 тисяч євреїв. Перша хвиля депортації з
Буковини в Трансністрію тривала до пізньої осені 1941 р. Документи «усної
історії» засвідчують, що на шляхах депортації румуни постійно грабували людей, принижували,
хворих і ослаблих убивали. Втома – йшли довгі кілометри пішки, часом несучи на
собі не лише дітей, а й немічних старих, – недоїдання, холод, дощі також були
союзниками вбивць у військових мундирах. Дуже важким був психологічний стан.
4 жовтня 1941
р. штаб головнокомандувача румунської армії передав комендатурі Чернівців наказ
І.Антонеску про депортацію протягом 10 днів всіх євреїв Буковини «в область
східніше Дністра». Стислий термін депортації пояснював тим, що планувалось
щодня відправляти з Чернівців до Трансністрії 2 потяги по 50 товарних вагонів (для
перевезення худоби), в кожному з яких вміщалось 5070 осіб).
Жахливою
була переправа через Дністер. Багатьох кидали просто у воду, так що люди
тонули. Під час переправи було знищено всі документи депортованих: люди
перетворювалися на безправних, майже анонімних, напівреальних істот, з якими
можна коїти, що завгодно. У червні
1942 р. з Чернівців і повітів Буковини було депортовано 4094 євреїв. У вересні
– ще майже тисячу. 500 із них були ув’язнені як політично неблагонадійні до
Вапнярського табору-тюрми, решту за розпорядженням
начальника жандармських частин Румунії генерала
Пюпора відправили за Південний Буг, у зону, контрольовану німецькою
адміністрацією, – до єврейського табору праці в гранітних кар’єрах.
Між
місцевими й депортованими євреями не завжди складалися прихильні стосунки. Одні
й другі мали різні політичні погляди, по-різному ставилися до релігії, як
правило, відрізнялися за майновим і соціальним статусом до війни, мали
неоднаковий освітній рівень.
Варто
сказати, що після 1941 року головною антирадянською силою в області залишалася
ОУН. Внаслідок спецоперації, проведеної 25–26 жовтня 1947 р., з території
Північної Буковини й Хотинщини було депортовано за зв'язок з ОУН 636 родин (1 706 осіб). Усього в 1944-1950 рр. з території
Чернівецької області виселили 1 333 родини (3 773 особи) членів сімей учасників
та “пособників” ОУН.
Ми, сучасники, маємо відчувати страждання і
муки тих людей, які безневинно були позбавлені батьківщини, імені і честі,
рідного дому, сім’ї, елементарних речей побуту. І тому сьогодні, коли інколи ми
нарікаємо на наше непросте життя, згадаймо тих, колись переважно успішних
людей, яких виганяли з посеред ночі з рідної хати, везли в товарних вагонах у
страшну невідомість, перевернувши в одну мить їхнє життя.
Комментариев нет:
Отправить комментарий